Коли українські вболівальники на матчах Київ-Баскета чи збірної України чують прізвище Близнюк – не завжди розуміють, що перед ними на майданчику – американський українець (або ж український американець) із захоплюючою життєвою історією. Коли Богдану було шість років, його сім'я із Луцька переїхала у США, там він пішов до школи, заграв у баскетбол, отримав паспорт та закінчив університет. Зараз хлопцеві 24 роки, і він після 18 років за океаном повернувся на батьківщину. Думає англійською, з легким акцентом розмовляє українською. Каже, що часом почуває себе тут, як удома, а часом – як у гостях. Дивується нашим дорогам (у негативному сенсі) та дівчатам (у позитивному). Йод поспілкувався з Близнюком про життя у двох країнах та, звісно, баскетбол.
Вдома говоримо американською українською
- Якщо говорити про адаптацію, то в Україні трохи холодно . Не звик до такої погоди. Але головне, що у мене все добре в клубі. З усіма хлопцями у команді хороші стосунки, є порозуміння з тренерами. Тому нічого поганого сказати не можу, - розповідає Богдан, який перейшов до Київ-Баскета близько трьох місяців тому. Зустрічаємося з ним неподалік від домашньої арени команди. До центру їхати о вечірній порі не хоче через затори. – Клуб винаймає мені поруч квартиру. Вже звик, що трапляються пробки. Тому коли треба кудись у справах, знаю, у які години можна виїжджати, а у які краще дома лишитися.
- Як загалом ти себе в Україні почуваєш – як вдома чи як в гостях?
- Трішки – як вдома, трішки – як у гостях. Вже трохи мову краще підучив. Але все одно буває, що з кимось спілкуюся – і не розумію. Коли перепитую - на мене доволі дивно дивляться. Але що поробиш. У сім'ї у США, з мамою, ми спілкуємося такою трохи американською українською. Тобто в нашу мову вплітаємо англійські слова. Але коли я роблю так в Україні, у людей вираз обличчя: "Що-що ти сказав?" Тоді я згадую, що це ж не українське слово.
На перших порах в Америці мама займалася прибиранням квартир
- Скільки тобі було років, коли ти з сім'єю перебрався у США? Чому ви поїхали?
- Щойно виповнилося 6 років – і ми переїхали. Мій тато помер, коли я був геть маленьким. А родичі з маминого боку – бабця, дід – виїхали в Америку. Мама в Україні сумувала за родиною. Тож ми вирушили за океан.
Мама на перших порах у США, декілька років, займалася прибиранням квартир, потім знайшла кращу роботу. Брат після закінчення школи пішов працювати на будівництво. Родичі мали компанію з облицювання будинків, він зміг почати там. Зараз має вже вищий пост у компанії, тож у нього все добре. А мама останнім часом хворіла, тому зараз не працює.
- Баскетболом ти почав займатися в Україні чи в США?
- У Штатах. Поблизу дому був парк з дитячим майданчиком, там всі хлопці грали. Я одного разу прийшов з братом пограти, мені сподобалося. Але це було просто знайомство з грою. А так щоби офіційно я не грав, певно, до 6-го класу. Потім почав виступати за шкільний клуб, так воно і пішло. Зрештою, зміг піти до університету і грати там.
- Вже у дитинстві було зрозуміло, що ти будеш високого зросту?
- Було. Я, вважай, завжди був найвищим у класі, знав, що не буду маленьким. Мій тато був дуже високим, хоча я ще вищий за нього (зріст Богдана – 196 см – Авт.), але професійним спортом не займався.
- Коли ти починав грати, хто був твоїм кумиром у баскетболі? На кого ти хотів бути схожим?
- Не думаю, що хотів саме когось наслідувати. Але найкращим гравцем вважав Кобі Браянта. Але я знав, що другим Брайантом не буду, бо він такий один.
Є такі гравці, що ти хоч ціле життя працюй та займайся – а такими, як вони, все одно не станеш. Вони благословенні.
Граєш за університет – не платиш за навчання
- Зрештою ти почав виступати у студентській лізі NCAA за Східний Вашингтон. Про цю лігу в Україні не та багато знають, хоча у США – це популярні змагання. Певно, вона збирає глядачів більше, ніж українська професійна Суперліга?
- Там дуже цікаво. Деякі команди збирають заповнені зали на 10 тисяч людей. У нас був менший зал – десь на 5 тисяч, але це все одно дуже пристойна кількість. Зрозуміло, як і скрізь, там є кілька клубів, що показують погану гру, і глядачі на них не ходять. Але в той же час там є клуби, які демонструють надзвичайно високий рівень гри – мають 2-3 гравця, що згодом перейдуть в НБА або у сильні європейські клуби.
- А якщо говорити про рівень гри – команда зі Студентської ліги США могла б скласти конкуренцію командам із української Суперліги?
- Ну, треба враховувати, що Суперліга – професійні змагання, де грають за зарплату, заробляють таким чином на життя. Тут всі знають, як грати, пояснювати нічого не треба. А у командах Студентської ліги США є гравці, які усвідомлюють, що після університету продовжувати професійну кар'єру не будуть і закінчать з баскетболом. Тому я не можу сказати, що команда з NCAA може прийти і тут в Україні заграти. Може, найсильніші команди і можуть видати кілька вдалих ігор, але навряд чи вони б змогли тут на щось претендувати.
- Як працює у США ця система студентського спорт: якщо ти добре граєш у баскетбол, то можеш отримати стипендію на безкоштовне навчання в університеті?
- Так, університет шукає гравців для своєї команди. Якщо ти добре граєш – тобі дають стипендію. Тоді ти виступаєш за команду і ні за що не платиш в університеті – ні за харчування, ні за житло, ні за навчання, ні за книжки. Мене усім забезпечували.
- А в університеті ти що вивчав – спорт і фізичну культуру?
- Ні, такого поняття як українські університети фізкультури у США немає. Я вивчав бізнес і маркетинг. Якими методами захопити увагу людей, так, щоб вони навіть не зрозуміли, що побачили рекламу. Звісно, дехто зі спортсменів все одно шукає легші спеціальності, щоби більше часу приділяти саме грі. Але у нас всі серйозно вчилися.
В Україні вболівають гучніше, ніж в США
- Як ти опинився у Європі після закінчення університету і, врешті, в Україні? Чому не лишився у клубі НБА Лос-Анджелес Кліперс, де пробував свої сили?
- Як і всі гравці, у першу чергу я хотів грати в НБА. Але мені це не вдалося. Хоча я потрапив у спеціальний літній табір, де збирали всіх найкращих випускників, грав дуже добре. Тоді ж агент мені розповів, що є зацікавленість багатьох клубів – у Німеччині, Ізраїлі, інших країнах. Ми все обговорили і вирішили, що найкраще мені буде в Ізраїлі, матиму там найбільше ігрового часу, і за комфортом життя це підходяща країна. Все зважив і поїхав.
А цього року дізнався, що в Україну їде Айнарс Багатскіс, очолить збірну України і Київ-Баскет, тож це стало найвагомішою причиною для мого переїзду. Ще одна важлива причина – те, що клуб грає у Кубку Європи ФІБА. Ну і третє – те, що, в Ізраїлі ми проводили всього одну гру на тиждень, а тут – маємо більш інтенсивний графік. Тож цей вибір дався просто.
- І як тебе зустріли в Київ-Баскеті? Швидко призвичаївся, встиг подружитися з партнерами по команді?
- Я дуже полюбив Київ-Баскет, знайшов розуміння з тренерами, гравцями. Декого вже знав по іграм за збірну. З американцями теж знайшов спільну мову – з ними можна англійською поговорити.
З тренерами теж завжди можна поспілкуватися – і про баскетбол, і про якісь життєві речі. Вони завжди тримають у тонусі, тримають твій рівень і рівень команди. 10 матчів на місяць – це досить багато. Тож Айнарс нам відразу пояснив, що будуть усі грати. Я думаю, що і я, і вся команда розуміють, чого від нас вимагають. Шість ігор підряд ми виграли, тому думаю, ми на одній хвилі.
- Як тобі, до речі, грати в Україні при напівпорожніх трибунах? Бо якщо в Києві ще збираються глядачі, то в регіонах з відвідуваністю часом геть біда…
- На мене це особливо не впливає. Хоча спочатку це дуже відчував. Бо ніби раніше черпав енергію від вболівальників, але тепер вже звик просто робити свою роботу. Але в Америці люди, коли приходять на баскетбол, зазвичай просто сидять та дивляться, це ніби більше шоу. Тут же, в Європі і Україні, якщо вже приходять, то активно вболівають за команду – кричать, скандують. Ніби більш серйозно до цього ставляться.
Тож тут, може, і менше людей, але вони гучніші.
Зарплати в НБА – це інший світ
- З мрією про НБА не розпрощався?
- Це завжди буде моїм бажанням. Думаю, що це можливо. Але дуже складно. Завжди триматиму це в голові і покращуватиму свою гру. Побачимо, як буде.
- Рівень контрактів і зарплат в НБА дуже відрізняється від європейських?
- Так, різниця дуже велика. Це інший світ, можна сказати. Думаю, найменша зарплата в НБА – близько півмільйона доларів. Це гравця, який і не грає ніколи, просто сидить. А середня зарплата, думаю, - пару мільйонів.
З паспортом федерація все владнала
- Ти мав американський паспорт, наскільки складно було владнати юридичні нюанси, щоб ти зміг грати за збірну України?
- Ще коли я грав за команду коледжу, до мене почали звертатися зі збірної України. Але тренер сказав, що для нього це не дуже добре, коли я буду надовго їздити – мовляв, треба, щоб я був постійно на місці, тренувався із командою. Певно, тоді мова йшла не про головну національну команду, а про одну з юнацьких збірних.
А коли закінчив університет – почали писати з ФБУ і мені, і агенту. З паспортом федерація все владнала, тобто за цей момент я навіть не хвилювався, проблем у мене не виникло.
- І як оцінюєш рівень збірної України?
- Я поки провів чотири гри. Думаю, що наша команда добра, але поки молода. У нас висока планка, якщо всі її досягнуть, у нас буде дуже серйозна команда, що на рівних змагатиметься з сильними країнами.
У магазинах кросівки мого розміру не знайти
- Зазвичай, коли в Україну приїжджають іноземці, те, що їх найбільше дивує – дороги. А ти що скажеш, як людина, що виросла в іншій країні?
- Справді, у цьому плані трохи дивно було. Але вже тепер звик. Машину я тут не вожу. Але якось був випадок, коли ми на автобусі їхали в аеропорт "Бориспіль", вирішив трохи поспати, бо було ще зовсім рано. Але аж ось нас так тряснуло, що вдарив головою стелю. То вирішив більше ніколи під час поїздок українськими дорогами не спати.
- А що тебе позитивно вразило?
- Загалом Київ доволі комфортний. Навіть без машини, бо на кожному кроці можна купити все, що тобі треба. Мені достатньо просто з квартири вниз спуститися і зайти в магазинчик.
- На вулицях вже впізнають?
- Буває. Але зараз похолодало, то я постійно в капюшоні, тому не знаю, чи мене видно.
- Через твій зріст у побутовому плані якість незручності виникають? Можеш, наприклад, тут собі одяг чи взуття знайти?
- О, так, це те, з чим найтяжче. Навіть кросівки не можу купити, бо мені треба 49 розмір. Я вже знаю, що якщо зайду до магазину, захочу якісь "найки" взяти – їх не буде, треба по інтернету замовляти. З одягом трохи легше – можна щось знайти.
- Як тут проводиш свій вільний час?
- Зараз такий складний графік, що після ігор та тренувань просто хочеться полежати вдома. Після шести виїзних матчів не хотілося навіть з квартири виходити.
Їсти готую сам, трошки вмію. Можу курку з вермішеллю чи рисом приготувати, салати, такос. Борщ готував би, але не вмію .
А у вихідний можемо просто з американцями поїхати у центр міста, щось поїсти, посидіти, поспілкуватися.
- Ну і наостанок – як тобі українські дівчата?
- Гарні. У мене в Ізраїлі був партнер по команді, Д'Ор Фішер, який раніше грав в Україні. Коли він дізнався, що я українець, то мені постійно говорив: "Ох, в Україні – найліпші дівчата! Скучаю за ними" Тому коли я сюди приїхав, написав йому: "Так, ти мене не обманював".
