Всі категорії новин
Дмитро Забірченко: хотілося б і надалі працювати з тими ж гравцями в Тернополі

Дмитро Забірченко: хотілося б і надалі працювати з тими ж гравцями в Тернополі

Сезон 2019-20 мав стати тріумфом для нього і його команди. Очолюваний Дмитром Забірченком клуб Тернопіль впевнено виграв Західну конференцію Вищої ліги і вважався фаворитом серії плей-оф. Однак плани тернополян і їхнього 35-річного тренера підкоригувала пандемія коронавірусу. Чемпіонат був зупинений і замість очікуваного свята гравці й тренери роз’їхалися по домівках з присмаком недосказаності. Забірченко цього теж не заперечує. Але при цьому висловлює сподівання, що Тернопіль ще матиме підстави для радості. В наступних сезонах.

Власне, з розмови про нинішнє місце роботи гостя це інтерв’ю й розпочалося. Надалі ж балачка плавно перейшла в спогади про ті ще зовсім недавні часи, коли Дмитро разом зі збірною України ставав шостим на Євробаскеті, встановлював рекорд Суперліги за триочковими, грав за системами Беррокаля і Мітровіча. Забірченко згадав, як крав металобрухт, щоб вижити у Дружківці, не купився на велику зарплатню в Маріуполі заради кохання в Києві і як слухав у місті на Азові «Воины света» під звуки пострілів.

Текст: Іван Вербицький

— Дмитре, ви дуже засмутилися, дізнавшись, що сезон-2019/2020 завершений достроково?
— Коли це все відбувалося, не розумів, що таке взагалі можливо. Рішення припинити сезон не обговорювалося ні з гравцями, ні з клубами. Що вирішив виконком Федерації й директорат чемпіонату, те й маємо. Можу тільки сказати, що Західна конференція була значно сильнішою, ніж Східна. Тому правильно, що переможця вищої ліги врешті не визначали за відсотком перемог. Для нас було принциповим не бути другими. Бо ж граємо для того, щоб бути найкращими.

— Що тепер буде з командою? Ви особисто збираєтеся залишатися в Тернополі?

— Маю надію, що все буде гаразд. Хотілося б залишитися самому і надалі працювати з тими гравцями, з якими провели чемпіонат-2019/2020. Схоже бажання на нашій заключній зустрічі висловив і президент клубу Ігор Комендат. Втім, чимало залежатиме від бачення власником подальшого розвитку клубу. Мені як тренерові хотілося б бачити в команді більше молоді, гравців, яких можна розвивати. Мені це цікаво. Звісно, кістяк має бути з досвідчених виконавців, але навколо них повинні набиратися досвіду юні баскетболісти.

— Судячи з коментарів пана Комендата, він ще не визначився — у Вищій Лізі Тернопіль наступного року гратиме чи в Суперлізі?
— Конкретики наразі немає. Є певність, що Вища ліга повинна бути точно. Суперліги хотілося б усім. Інша річ, чи є для цього достатньо грошей. Якщо будуть спонсори і за фінансовими можливостями ми потягнемо на Суперлігу, то від цього всі будуть тільки щасливі. У нас новий зал, на 500 глядачів. Переконаний, що на всіх матчах він буде заповнений. Сподіваюся, Федерація баскетболу в разі потреби сертифікує його для проведення матчів у Суперлізі.

— Досі ви грали й працювали виключно в містах з великими баскетбольними традиціями. Тернопіль до таких, м’яко кажучи, не належить. Думаю, ви не станете заперечувати, що культура вболівання наразі трохи не та, що в Києві, Маріуполі чи Донецьку.

enter image description here

— Звісно. І для мене то попервах було трохи незвично. Вболівальники можуть підійти і запитати: «Чому той грає, а той ні?» Люди не розуміють, що то специфіка тренерської роботи – вирішувати, кому сьогодні довіряти, а кому ні. Моя справа — тренувати, їхня — нас підтримувати. Зрештою, в цьому теж є свій позитив, адже люди хвилюються за клуб і результат. Наскільки я знаю, так є у Литві. У Каунасі всі 15 тисяч, які приходять на Жальґіріс — тренери, всі знають, як має бути, хто повинен грати і що треба роботи на майданчику. Тому це добре, що ми привчаємо людей не лише підтримувати команду, а й розбиратися в баскетболі. Можу сказати, що за ті два роки, впродовж яких я працюю в Тернополі, рівень баскетбольної грамотності тут помітно зріс.

В останніх матчах ми мали неймовірну підтримку. Наші прихильники вже скандували й співали. Якщо так піде й далі, то Тернопіль буде маленьким Миколаєвом. На цю команду теж приходить півтори-дві тисячі людей і створюють неймовірну атмосферу. Є всі підстави сподіватися, що у нас буде так само.

До Тернополя ви ніколи не мали справи з командами із Західної України, де середовище україномовне. Нині ви теж вільно спілкуєтеся українською. Чи відчули при переїзді в Тернопіль різницю в ментальності?
— У російськомовній школі в рідній Дружківці на Донеччині у мене була прекрасна вчителька української мови і літератури. Тому легкому переходу на українську завдячую саме їй. З державною мовою не мав проблем і до переїзду в Тернопіль, але тут ще й потрапив у відповідне середовище. Взагалі, звик спілкуватися тією мовою, яка зручніша для співрозмовника. Якщо б зараз прийшов хтось англомовний, теж безболісно переувімкнувся б. Хоча англійська у мене не надто добра.

Як на мене, не знати рідної мови — то погано. А різниці в ментальності у Тернополі не відчув взагалі. Середовище спілкування у мене тут в основному баскетбольне. В принципі, це одночасно й мінус, бо життя обмежується тренуваннями і квартирою. Особливо нікуди й не виходив. Хіба коли приїжджала дружина чи раз на рік батьки. У дружини в Києві робота. Вона не може її покинути. Якщо б моєї тренерської зарплатні вистачало, щоб забезпечити всю сім’ю, то могла б звільнитися. Але наразі це не так. Я тренер молодий.

У цілому Тернопіль комфортний для життя – тихо, спокійно, ввічливі люди. Розбишак дуже мало. Особливо коли згадую період, як виступав у Кривому Розі. Там після сьомої менше трьох не збиралися. Щоб у разі, якщо хтось зачепиться, зіткнутися бодай три на три. Один не впораєшся. Коли виходив сам, варіант залишався один – тікати.

enter image description here

— Вашим помічником у Тернополі є Ігор Білоус, який очолював команду з дня створення. Наскільки легко знаходити спільну мову з людиною іншого покоління, яка до того ж звикла бути головним?
— Проблем не було взагалі. За умови, що до того ми не були знайомі. Приїхати у Тернопіль мав у п’ятницю, а в середу, тобто за два дні до того, вперше порозмовляли по телефону. Він сказав, що все змінилося, відтепер він буде директором клубу і моїм асистентом. На тому й усе. Вдруге здзвонилися, коли збирався в дорогу. «Будеш під’їжджати до Тернополя, набери, скажу тобі, як краще проїхати», — сказав Ігор Васильович. Так і зробив. Білоус пояснив, а закінчив розмову словами: «Ну, все братан, давай». Мене то приємно вразило, адже знайомі були лише заочно. Але Ігор Васильович така людина. Він — добряк.

— А ще — він єдиний поміж гравців і тренерів команди вихованець тернопільського баскетболу.
— Це дуже погано, сильно б’є по клубному бюджету. Бо ж кожному приїжджому баскетболістові треба винаймати житло, забезпечувати квитками. А ще — це імідж клубу. Вболівальники завжди охочіше ходять на своїх. Крім того, гравці, які представляють своє місто, б’ються на майданчику завзятіше. Сам виступав в останньому для себе сезоні за першолігову команду з рідної Дружківки. Там усі місцеві були. І відчуття особливі. Якось по-іншому виходить, коли виходиш на матч із розумінням, що представляєш рідне місто. Це те саме, що граєш за збірну, але на клубному рівні.

— Майже одночасно з вами футбольний клуб другої ліги Поділля з Хмельницького очолив відомий у недалекому минулому гравець Олександр Алієв. Надовго він там не затримався, а потім ображався, мовляв, вважав, що його запросили як спеціаліста, а виявилося, що лише як відому особистість, під яку можна залучати кошти. Якби дізналися, що з тією ж метою вас запрошував Тернопіль, образилися б?
— Ні. Більше того, якщо завдяки моєму імені клуб зможе отримати додаткових спонсорів, то буду тільки за. Я тренер молодий, хочу вчитися, здобувати досвід. Це як 17-річний гравець: він тільки починає і розуміє, що є монстри, яких треба посунути. Без різниці, як потрапляєш у команду — користайся нагодою. Згоден з Айнарсом Баґатскісом, який сказав, що тренерська робота — то бізнес. Кожен тренер повинен чіплятися за місце. У Суперлізі тільки дев’ять клубів, відповідно посад головних тренерів – лише дев’ять. І максимум 18 асистентів.

enter image description here

Отримати роботу вкрай важко. За гравецькі заслуги мене туди не візьмуть. Чимало керівників воліють довіряти людям, які по 15 років сидять у клубі, особливого нічого не роблять, але їх залишають на посадах, бо вони свої. Молодих ніхто працевлаштовувати не поспішає. Це погано, але так є. На щастя, останнім часом тенденції трохи змінюються. Ось довірили Кирсанову в Черкаських Мавпах, Сліпенчуку в Київ-Баскеті, Дмитру Болдаєву в Дніпрі, Сашкові Вороні в Одесі. Результати їх роботи помітні відразу. Стас Овдеєнко — асистент у Запоріжжі. Це вже добре, але щоб тренери були успішними, їх треба навчати. Цим має займатися федерація, хоча тренер за свою освіту теж повинен платити. Відрадно, що ФБУ вперше вирішила дати змогу трьом молодим тренерам пройти лекції школи ФІБА. До того Дмитро Шаламов і Дмитро Коломийченко отримали цю освіту самотужки, за свої кошти. Вони були єдиними з усієї групи чисельністю 85 осіб, хто платив за навчання із власної кишені.

— Звездан Мітровіч відзначав, що єдиний український клуб, який не шкодує грошей на освіту своїх молодих тренерів — Хімік.
— Це правда. І в цьому контексті дуже красномовний приклад помічника Віталія Степановського — Олега Гончарова. Коли стало зрозуміло, що серйозного гравця з Олега не буде, Степановський порадив йому вчитися на тренера. Мовляв, є потенціал. Це круто.

У світовому футболі зараз мода на молодих тренерів. У баскетболі наразі ця тенденція не так помітна.
— Піку немає. Але в останні два-три роки ситуація змінюється. Це добре, бо з попереднього покоління гравців серед тренерів в Україні закріпилися хіба Олександр Лохманчук і Леонід Яйло.

— Ви закінчили кар’єру рано, в 33 роки. Могли ж іще пограти…
— Міг. Але замучили травми і проблеми зі здоров’ям нетравматичного характеру. Уже тепер, аналізуючи пройдене з позиції тренера, розумію, що банально перетренувався. Тривалий час я працював майже без відпочинку. У ліпшому разі відпустка складала 15 літніх днів. Решта — збори, тренування і матчі. До 1 червня — клуб, після невеликої паузи — збірна, потім — повернення до підготовки в клубі і чемпіонат. Організм просто не встигав відновитися. Дійшло до того, що в мене порушився лімфовідтік. Як наслідок, кожне падіння завершувалося травмою. Причому серйозною — то руку зламаю, то порву сухожилля на плечі чи після зупинки вилетіла зв’язка на гомілкостопі. Я перестав отримувати задоволення від гри, втомився грати через біль. Здавалося, що болить усе тіло — м’язи, зв’язки, суглоби. Мені досі здається, що тіло не відновилося. Голова ще ніби давала розуміння, що на щось здатен, але організм витримувати ці навантаження відмовився.

Тоді я вже закінчив інфіз і отримав диплом, який дозволяє вести тренерську діяльність. Не знаю, правда, навіщо, бо після 20-ти років у баскетболі, десяти років у складі національної збірної нічого нового не почув. Та й не міг почути.

— Виглядає, що на спад ваша кар’єра пішла приблизно в той час, коли після Революції Гідності розпочалася криза в українському баскетболі загалом, тобто після Кубка світу-2014…
— Саме після Революції ще все було гаразд. Тодішній президент Федерації Олександр Волков організував команді напередодні Кубка світу якісні збори, достойну оплату тренерської роботи. Не знаю, правда, чи розрахувався Олександр Анатолійович до кінця з Майком Фрателло, але усе, що бачили ми, було на найвищому рівні. Єдина прикрість — могли і мали виходити з групи. За рік до того на Євробаскеті нам пощастило, що італійці перемогли Грузію, а в Іспанії навпаки очка забракло. І все ж було в наших руках. Приміром, влучив би Макс Пустозвонов на заключних секундах зустрічі з новозеландцями відкритий триочковий, ми б ішли далі. Та й мені дали фол, якого не розумію досі. Багато факторів склалося, але то історія і вже нічого не зміниш.

enter image description here

— Результатом роботи Майка Фрателло стало шосте місце на Євробаскеті і участь у Кубку світу. Це був успіх, хоча прихід американця сприймався неоднозначно…
— Майк змінив у роботі зі збірною дуже багато. Він — чудовий психолог, вміє спілкуватися з гравцями. І звертає увагу на кожну дрібницю. Скажімо, мене дивувало, що тренери тоді почали звертати увагу, як гравець під час тренувань реагує на свисток. Без різниці, був фол чи ні — просто реакція. Також тренери приглядалися, як гравець реагує на навантаження, чи готовий він сприймати тренерські зауваження. Камери все записували і тренування потім переглядалися.

Крім того, ми продовжували керуватися постсовєцьким принципом гри в обороні, коли страхували ближнього гравця. Фрателло відразу наголошував, що не треба страхувати, а триматися того, кого опікаєш. То було одкровення, яке спершу відмовлялися сприймати. Мовляв, 20 років вчився стояти в закритій стійці, а тепер доводиться стояти в куті, крити свого, допомагати та повертатися. Таких, на перший погляд, незрозумілих для нас моментів командної взаємодії як у захисті, так і в нападі було безліч. Фрателло сказав нам: «Хлопці, баскетбол — проста гра. Але якщо будете грати швидко, слухати мене, то буде прогрес. Якщо ви до цього не готові – нам не по дорозі».

І справді, коли ми почали грати, як він каже і головне — усвідомили, що це працює, здивувалися. Бо ж це ніби найпростіше. Чому так не можна було грати раніше? Що показово, результату у попередніх 20 років в українського баскетболу по суті й не було. Хоча тренери, які розбираються в баскетболі ніби й були. Зі збірною України у всі роки працювали успішні на внутрішньоукраїнській арені спеціалісти. Проте виявилося, що баскетбол в Україні і Європі — дві великих різниці. То те, про що ми говорили вище: якщо тренер не їздить, не навчається, він не росте професійно.

— Ви їздите?
— Намагаюся. Скажімо, кілька разів їздив у Румунію. Просто для того, щоб подивитися, як працюють інші тренери, як вони готуються до ігор, розбирають захист і напад суперника. Влітку хочеться поїхати на «Euroleague coach summit» в Анталії. Але вже й не знаю, чи його проведуть у зв’язку з пандемією. Попередніми датами проведення було 18-21 червня. Може, нічого нового там не почую і не побачу, але поспілкуюся з тренерами з усього світу. Це теж великий досвід. Діалог і комунікація теж необхідні.

— А Фрателло, якщо до нього звернутися, порадами ділиться?
— Майк зараз став головним тренером національної збірної США. Телефонував йому, коли завершував кар’єру. Запитав про роботу. То був кінець серпня 2016-го. «Заба, я тебе поважаю, але ти набрав мене пізно, вже важко чимось допомогти», — відповів мені тоді Фрателло. Але тим не менш зателефонував у G-Лігу в Чікаґо. Звідти мене набрав один із тренерів. І сказав як є: «Якщо відверто, в мене місця немає. Точніше, є, але не для тебе. Я тебе набрав через те, що поважаю Майка». Відповів, що все розумію, домовилися, що будемо на зв’язку і попрощалися. Звісно, то був дзвінок поваги і наступного не було.

enter image description here

Також Фрателло пропонував варіант з коледжем National Junior Basketball Association. Але з розумінням, що працювати там доведеться безкоштовно. Знаю, що NJBA – ліга доволі слабка і розраховувати, що там буде якась система роботи, важко. Та все ж порадився з іншими тренерами. Вони мені пояснили, що приїду туди до 60-річного тренера, за яким буду п’ятим у черзі, поки не звільниться місце. П’ятим асистентом бути не хотілося. Хоча в Америці й попрацювати хотілося. Там інша культура. Але їхати тільки для того, щоб сидіти й мовчати сенсу не бачив. Тому ще рік пограв у Грузії, а повернувшись, прийняв пропозицію допомогти команді з Дружківки.

Зазначу, що щойно завершивши кар’єру гравця, мав змогу поїхати в Китай. Причому пропонували дуже гарні гроші. Набагато більші, ніж я зараз заробляю в Тернополі. Але тренувати мав діточок 5-11-ти років – то ж робота не тренера, а аніматора. Гроші грішми, але професійного розвитку не було б. Мені ж хочеться чогось досягти, рости як спеціаліст і особистість.

— Відзначивши різницю між Фрателло і українськими тренерами, ви не порівнювали Майка з європейськими спеціалістами, яких на вашому шляху теж траплялося чимало.
— Усі дуже різні. В іспанця Хосе-Марії Беррокаля в Будівельнику була одна система захисту впродовж усього чемпіонату. Ми жодного разу не ставали зоною, не грали зонного пресингу, не змінювали форму захисту на пік-н-ролли. У нас були тільки великий «флет», маленький — «кетч». Ми знали, що робимо і як граємо.

У Звездана Мітровіча — все інакше: два типи зонного пресингу, три типи зонного захисту, купа схем гри в обороні. При цьому Звездан у Будівельнику і Азовмаші — немов дві різних людини.

— В чому це проявлялося?
— В Маріуполі Мітровіч відчував більше довіри від керівництва. І сам довіряв найперше українським баскетболістам — Пустозвонову, Денисові Лукашову, мені, Ігореві Зайцеву, Кирилові Натяжку. І ставка себе виправдала: у кінці сезону-2013/2014, залишившись виключно українським складом, зачепили Будівельник з його євроліговим складом, з Лавриновичем, Стрельнієксом, Саммерсом удома, а до того могли виграти і в першому матчі. Програли тільки кінцівку. Суперники не розуміли, що відбувається. Зрештою, ми тоді розуміли, що навіть якщо виграємо обидві домашні матчі, на виїзді нам скоріш за все «відрубають голову». Кому тоді в асоціації баскетбольних клубів було потрібно, щоб український склад перемагав фаворита?

У Будівельнику ж Мітровіч був напруженим. Відчувалося, що на нього тиснуть. Атмосфера була не дуже здоровою. В підсумку це вилилося у той результат, що ми мали – четверте місце. То був провал, хоча перед тим ми виграли Кубок України і були на ходу.

— Після Кубка ви тоді виглядали нестримними, але в плей-оф команду мов підмінили.
— Важко сказати, чому так відбулося. Невдовзі після Кубка до нас приїхав Луїс Флорес. Йому було нелегко вписатися в колектив, у якому всі ролі вже роздані. Луїс — індивідуаліст, він багато тоді поламав. Хоча ми зараз спілкуємося, він у себе в Домініканській республіці ще виступає. Думаю, він сам розуміє, що в Будівельнику провів не найкращий відрізок. Після Донецька Флорес півроку ніде не грав, а приїхавши до Києва, хотів отримати хорошу індивідуальну статистику. Не знаю, чи тільки в цих змінах була причина. Але щось у нашій грі зламалося. Хоча ми були фаворитами півфінальної серії проти Азовмаша.

— І навіть вели в першому матчі. Аж до моменту, коли ви двічі поспіль втратили м’яч при виведенні з-під власного кільця…
— А ще я тоді не забив у потрібний момент два штрафних. Взагалі набрав у тій зустрічі 18 очок, але помилок теж наробив. Не можу сказати, що вони були ключовими, бо потім ми ще програли підбирання, не забили з-під кільця. Але одна з моїх помилок була з числа тих, що якщо б їх не було, команда претендувала б на перемогу.

enter image description here

— На вас тоді той факт, що граєте проти клубу, вихованцем якого є, не впливав?
— Ні. Навпаки був дуже заведений і хотілося довести, що хоч є вихованцем Азовмаша, але можу проти них показати свою найкращу гру. В принципі, за набраними в тій серії очками я це справді довів. Та й грав ніби непогано. Не дарма в наступному сезоні мене покликали в Азовмаш. Інша річ, що тоді, в півфінальній серії навесні 2012-го щось зламалося у грі Будівельника загалом.

— В Азовмаші ви відіграли два роки. До тих пір, поки на Схід України не прийшла війна. Мітровіч згадував, як керував діями команди в заключних матчах сезону-2013/2014 на відстані, через мобільний.
— Саша Скутельник йому, підтримуючи зв’язок, допомагав. Тоді у нас вже велися військові дії. Вдячний керівництву Азовмаша за порядність. 8 травня ми виграли матч у Донецьку і того ж дня повернулися назад у Маріуполь. Нас попередили, що при виїзді наступного дня в Запоріжжя нам хотіли до кордону між областями виділити патруль, але зробити цього не можуть, бо всі правоохоронці будуть зайняті на патрулюванні акцій до 9 травня. Тому ми вирішили їхати відразу. При виїзді вже стояли українські військові блок-пости, а армія була на підході. О восьмій виїхали, а о дев’ятій прочитали в новинах, що в Маріуполь увійшли українські танки.

— У найгарячіші миті вас у Маріуполі не було?
— Дещо застали. Приміром, як штурмували фабрику Roshen, як спалили відділення «Приватбанку», перестрілки в центрі міста. Бачив, як палили міськвідділ міліції. Вікна повибивали, все горіло. А ще був літак над оточеною військовою частиною. Одного разу вийшов вигуляти собаку, а неподалік — звук автоматних черг. Моторошно, але собаку мордувати в заперті теж не можна.

— Звездан тікав у Чорногорію через Ростов. А ви?
— Звездан — на Ростов, а ми — на Запоріжжя. Пригадую, як Донецьк приїхав до нас у Маріуполь на перших два матчі серії. Тренер з фізпідготовки Філіп Михайловіч жив у центрі міста. На його очах перегородили єдиний на весь Маріуполь підземний перехід. Потім він нажахано розповідав, як приїхав БТР і почалася стрілянина. Невеселі часи були: їдеш автівкою по місту, бачиш, що відбувається, а в салоні лунають «Воины света».

— Іншими словами, ілюзій, на чиєму боці бути, у вас не було.
— Звичайно, ні. Пригадую, як ще у березні їхав по Маріуполю і читав на якомусь новинному сайті, що в Донецьку оголосили «народну республіку». Відразу говорив: «Що ж ви робите?» Взагалі, вважаю, що наші політики могли виправити ситуацію ще на ранніх стадіях. Але, мабуть, та війна і той бізнес, який там зараз ведеться, були потрібні. Мені шкода людей. Бо тоді політики думали про своє збагачення.

— А як виправити? Силою?
— Не обов’язково. Коли Губарєв говорив, що в них будуть танки, наші політики сміялися. Мовляв, звідки тим танкам взятися. Але ж ці ватажки розуміли, що танки їм дадуть. Вартувало контролювати кордон. Поставити там війська і стежити. Якби Росія наважилася на пряму агресію, нас би підтримав весь світ. А за нинішніх обставин хто підтримає?

— У вас у Дружківці хтось залишився?
— Мама, бабуся. В Донецьку тітка живе, друзі там. Звісно, ми спілкуємося. Ніхто про Україну нічого поганого не каже.

— Не простіше забрати рідних до Києва чи перевезти кудись туди, де безпечніше?
— Пропонував, звичайно. В Києві у мене дача, яку купили, щойно переїхали після моїх виступів за Азовмаш. Гроші тоді були, тому порадилися з дружиною, що літо десь треба проводити, і житло буде доречним. А коли у Донецькій області стало небезпечно, вирішив поселити рідних. Але мама сказала, що бабуся з дідусем переїжджати не хочуть. Залишати їх там теж недоречно.

— Дмитре, звісно, нині, в умовах пандемії про це вочевидь говорити зовсім недоречно, але чи є передумови, щоб український баскетбол повернувся на той рівень, що в другій половині першого десятиліття 2000-х?
— Та і після того, аж до війни все було гаразд. Лихо почалося з весни 2014-го. Почати треба з того, що Донецьк і Луганськ були дуже багатими на баскетбольні таланти. Там промисловий регіон і діти розуміють, що спорт — їх нагода вибитися в люди, уникнути праці в шахтах і на заводах. Якщо говорити про баскетбол, то майже всі з тих, хто вийшов з донецького чи луганського регіонів — з бідних сімей. Хлопці наполегливо працювали і чогось досягли. Так, на сході є багаті люди, але загальна маса населення живе бідно. Дитина бачить, як важко працює її батько й, звісно, намагається створити собі умови для іншого життя. Приміром, у мене ніколи не було такого, що тато чи мама дали мені якісь кишенькові гроші. Хіба на булочку в школі. Усе мусив заробляти сам.

enter image description here

— Як?
— По-різному. Був у нас закинутий дитячий садочок. Розібрали павільйон, а цеглу продали. Збирали папір, скло, металобрухт. У нас розбирали цегельний завод. Там стояли мідні котушки. Кілограм міді тоді коштував 5 гривень. По курсу 2. Назбираємо 20 кілограмів і багаті. В мами на ринку зарплатня в ті часи складала 150 грн, а я приношу 100, даю половину, а 50 чесно залишаю собі. Мама мені дякувала. Тоді були такі часи, що всі крутилися, як могли, наприклад, знімали каналізаційні люки. Чесно кажу: ми цього не робили. Ми шастали по закинутих спорудах, по звалищах.

— Дорослим ви стали швидко.
— Так. Доводилося хуліганити. По-іншому ніяк. Тато працював зварювальником на заводі. Один місяць міг заробити 300-400 гривень, а наступного — 100 чи навіть 50. Іноді бувало таке, що не платили. Казали, що немає.

— Високий зріст у вас від тата чи від мами?
— Від тата. Він виріс до 193 сантиметрів. Ми ще колись із сестрою Оленою сперечалися. Вона була впевнена, що я виросту вищим за батька. Я казав, що ні. Посперечалися, здається, на шоколадку. У мене зріст 192. Олена мені шоколадки досі не віддала (сміється).

В баскетбол на серйозному рівні грав мій дядько Євген Таран. Він виступав у Росії — за тульський Арсенал, московське Динамо, волгоградський Акваріус. Гарний був гравець. На жаль, пару років тому після тривалої хвороби він помер. Не більше 45-ти мав… Згадую, як Шахтар грав» із тульським Арсеналом. Ми їздили на ту гру з Дружківки. Точніше, приїхали пограти з місцевими хлопцями. Навіть не в «Дружбі», а на районі. Виграли, а потім пішли на баскетбол. Дядько був кремезний, зі зростом 2,02 м. Плечі у нього були широкі, немов двох мене до купи склали. Дивився на нього з великими очима. Арсенал тоді, здається, переміг і я сильно пишався, що то мій дядько.

Всі хлопці мені заздрили. То за умови, що Євген Таран тоді уже був на заході кар’єри. В пікові роки, коли він виступав за Динамо, одного разу навіть брав участь у якомусь телешоу. Дивився і не міг повірити, що людина, яку я знаю, в телевізорі. Приклад дядька був для мене стимулом. Завжди хотів бути кращим, ніж він. Може, вийшло, бо я доріс до рівня збірної.

— А в Дружківці, мабуть, мріяли про Шахтар?
— У нашому місті була команда першої ліги і я приземлено сподівався потрапити до неї. Річ у тім, що я ніколи не вважався вельми перспективним. Тому зараз, коли мій перший тренер Леонід Морозов каже, що зі свого року я виділявся, дивуюся. Зрештою, все просто. Мого, 1984 року народження, було всього троє чи четверо хлопців. Всі інші — на рік молодші. Так вийшло, що 1983-й і 1984-й роки у Дружківці тоді були слабкими. Власне, через це я довго нікуди й не міг пробитися. Хлопців іншого віку забирали в Училище олімпійського резерву Донецька чи Київський спортінтернат. Мене не помічали, бо з однолітками проявити себе було складно. Фактично, ми у всеукраїнських змаганнях участь брали лише раз, коли навчалися в 11-му класі. Виграли Кубок Волкова і отримали право виступати в чемпіонаті країни. В основному я грав лише на обласних змаганнях. Максимум, на що я міг тоді розраховувати — участь в неофіційних турнірах за команду 1985 року народження, коли допускали двох на рік старших гравців.

— То як вас помітили в Азовмаші?
— Ще перед тим, як мене туди взяли, сам їздив у донецьке УОР. Там сказали, що я сподобався, але взяти не зможуть, бо бракує ліжка в гуртожитку. То зараз розумію, що мене «відшили». А тоді щиро вірив. Також перед Маріуполем їздили командою з Дружківки на турнір пам’яті Сергія Коненка у Ставрополь, нашого земляка, який виступав за молодіжну збірну Росії і загинув в автокатастрофі, коли повернувся з національної команди і їхав на таксі додому. Я тоді в Ставрополі себе добре проявив. Мене хотіли забирати в місцеве УОР. Але не відпустили батьки. Сказали, що немає грошей. Хоча просив 100 гривень, казав, що там годуватимуть. «Ні». «А годувати ви мене можете?», — питав. «Так, бо в бабусі на городі є картопля». Власне, на картоплі і борщі прожив усе дитинство.

А вже потім, коли мене погодилися взяти у Маріуполь, батьки відпустили на збори в Алушту і дали з собою 50 гривень. Накупив різних сувенірчиків і повернувся з 10 гривнями. Далі команда мала їхати в Сербію. Я підійшов, мене теж мали брати. Ось лишень закордонного паспорта ще не мав. «Не летиш». Усе б нічого, але поки команда буде два тижні за кордоном, мені за щось треба жити. Керівництво сказало, що грошей у них теж зараз немає, зарплата буде лише після повернення з Сербії. Витягнули мені до моїх десяти з кишені ще 50 гривень. «Живи як хочеш».

Мобільного телефона, щоб попросити допомоги батьків, теж ще не мав. Добре, що то було літо і можна було в садках назбирати яблук чи винограду. Кілька разів господарі на мене спускали собак. Але встигав утекти. Так і вижив. Розписав витрати по днях, купив по десять пачок вівсянки і мівіни й два тижні чекав. Також користався тим, що поселили мене в профілакторії. Тих, хто там живе, годували в їдальні. Я теж час від часу ставав у чергу, користуючись неуважністю працівників, щось брав і швиденько забирався.

А тренуватися продовжував з командою першої ліги і відповідно мусив тратитися на проїзд до залу й назад. Квиток тоді коштував 40 копійок. То познайомився з кондукторкою, платив їй 20, без квиточка. Щодня дочікувався, коли приїде саме цей тролейбус. Якщо на лінії був контроль, кондукторка махала: «Не заходь».

Розправив плечі, лише коли команда повернулася з Сербії і дали першу зарплату — 50 доларів, на ті гроші то було 250 гривень. З цієї суми можна було навіть щось відкласти та відправити батькам. Особливо, коли мені забезпечили триразове харчування. А взагалі то батькам я дуже вдячний, що попри тяжкі умови для життя вони зробили все можливе аби виховати мене людиною.

— Ви допускали думку, що в Азовмаші у вас може не вийти?
— Намагався не будувати далекоглядних планів. Працював і хотів бути кращим. У 17 років я вже грав за команду першої ліги, але при цьому час від часу по кілька хвилин мені довіряли в основному складі Азовмашу. Постійно говорили: «ти перспективний». Але мене це не влаштовувало. Хотілося грати. До постійних тренувань з першою командою мене залучали у 18-19 років, але одначе просився колективу, який грав у вищій лізі. Бо там була змога виходити на майданчик. Як наслідок, бувало, що тренувався по вісім годин на добу. З 6:00 до 8:00 працював з другою командою, з 10:00 до 12:00 — із суперліговим Азовмашем. Дві з половиною години відпочивав, а з 14:30 до 16:30 проводив друге тренування з командою вищої ліги і потім 17:00 – 19:00 — знову з основою. Тому коли зараз люди жаліються, що доводиться тренуватися по чотири години, я з них сміюся. Якщо хочеш чогось досягти, будеш працювати стільки, скільки треба. Інша річ, що не дарма ж мій організм так рано сказав: «Досить».

— У Суперлізі ви стабільно заграли саме в Маріуполі, який вийшов в елітний дивізіон у компанію до Азовмаша.
— Мене тішила якраз нагода грати. Я ще тоді встановив рекорд за триочковими — забив у Харкові з-за дуги вісім з восьми. Пізніше цей результат повторив Дмитро Дятловський з Рівного, ще хтось… І лише торік у грудні Андрій Мироненко із Запоріжжя закинув дев’ять з дев’яти і мене перевершив.

— Як вийшло, що вас із Маріуполя висмикнув Будівельник?
— Євген Мурзін хотів мене бачити в себе ще раніше. Але не відпустив Азовмаш. Через рік контракт у мене закінчився. Мені запропонували ще рік повиступати за Маріуполь. Зі збереженням зарплати. Але не у Суперлізі, а у «вишці». Відмовився, бо хотів рости. Розумів, що Мурзін дає грати молодим гравцям, розвиває їх. І хоч Володимир Брюховецький, який тоді очолював Одесу, пропонував набагато більші гроші, я вирішив не залишатися. При цьому, щоб не ображати Володимира Петровича, говорив, що в Будівельнику мені платять набагато більше, ніж насправді. «1500 доларів», — кажу. На що Брюховецький: «1700». «Розумієте, то ж Київ, Будівельник, — виправдовуюся.

А ще мене тягнуло у Київ, бо коли виступав за молодіжну збірну, зійшовся там зі своєю майбутньою дружиною. Зайшли в кафе, де вона працювала і познайомилися. З того моменту хотілося переїхати в Київ на постійно, бути поряд з коханою. А Брюховецький не міг вспокоїтися, щодня нові суми називав: «2000», «2500». Для мене, людини, яка виросла в бідній сім’ї, то були захмарні гроші. Важко було відмовитися, але я це зробив.

— І не пожаліли.
— Хоча у першому сезоні за Будівельник було важко. У Маріуполі я стабільно грав 30-32 хвилини, а в Києві – 16. Та й загалом усе було по-іншому – вимоги, поведінка на майданчику. Довелося здобувати своє місце з нуля. Цей процес затягнувся, а справжній поштовх мені дав перехід у Донецьк і співправця з тренером Іґорсом Міґлінієксом. Тоді якраз задню хрестоподібну зв’язку порвав Ростик Кривич і відповідно я отримував більше ігрового часу.

enter image description here

— З Донецька ви пішли, бо пішов Міґлінієкс?
— Я намагався заграти у литовця Рамунаса Бутаутаса. Хоча відчував, що він почав мене «плавити». То вже потім зрозумів, що на моєму місці Бутаутас бачить Жору Цинцадзе. Врешті, з Донецька я пішов не сам, а мені «іди» сказали. Пішов у Київ, куди запросив Віталій Черній. Там у нас складалося найкращим чином. У нас була українська команда, без легіонерів. Але ми показували класний баскетбол, дійшли до фіналу Кубка. В регулярному чемпіонаті ми на власному майданчику прибили і Азовмаш, і Будівельник. Будівельнику поступилися 0:3 тільки у півфінальній серії. Потім програли 1:3 серію за третє місце запорізькому Ферро зі Стівеном Бьорттом і Чарльзом Томасом у складі. Але справа не в них, а в тому, що в нас через травми випали Ден Лукашов і Слава Кравцов. Ротація була обмежена, ми просто не витримали навантаження.

Про той Київ залишилися найтепліші спогади. То була наша, українська Dream Team. Ми тоді показали, що результату можна досягати й без легіонерів. Хороші стосунки з усіма хлопцями залишилися понині. Мені в принципі найприємніше згадувати про дві команди: той Київ і Азовмаш зразка 2014-го, коли в нас залишилися лише українці. Ми знали сильні і слабкі сторони одне одного, розмовляли однією мовою, розумілися з півпогляду.

— Дмитре, ви розглядали варіант, що можете зайнятися чимось, не пов’язаним з баскетболом?
— Поки ні. Колись у Донецьку Андреса Родріґеса запитали, коли він залишить баскетбол. Відповів: «Щезне пристрасть — піду». Те саме й я. Думаю, при потребі не загубився б і в якійсь іншій сфері. Баскетбол – високоінтелектуальна гра. Якщо в футболі відсутність думки можна компенсувати фізичною витривалістю, то в нас таке не пройде. Через те й баскетболісти здебільшого й не губляться після завершення кар’єри. Навіть коли не стають тренерами.

Новини по темі
Будівництво Палацу спорту у Кам’янському на своєму екваторі. Фото з об’єкта
Вища лiга 24.05.2020
Будівництво Палацу спорту у Кам’янському на своєму екваторі. Фото з об’єкта
Фотозвіт з будівництва третього Палацу спорту. Після Рівного і Хмельницького черга Кам'янського
Сергію Мясоєдову потрібна допомога донорів та подальше лікування
Вища лiга 20.05.2020
Сергію Мясоєдову потрібна допомога донорів та подальше лікування
Відомий данкер та баскетболіст Вищої ліги продовжує боротьбу за життя
Гравці Ніко-Баскета провели в Миколаєві майстер-клас
Вища лiга 19.05.2020
Гравці Ніко-Баскета провели в Миколаєві майстер-клас
Команда Вищої ліги завітала до автомобільного дилерського центру
Відомий данкер Сергій Мясоєдов у комі
Вища лiга 18.05.2020
Відомий данкер Сергій Мясоєдов у комі
Після важкого падіння Мясоєдов переніс трепанацію черепа і видалення гемотоми. Зараз баскетболіст знаходиться в тяжкому стані
Рекомендації ФБУ з організації тренувань в умовах карантину
Вища лiга 15.05.2020
Рекомендації ФБУ з організації тренувань в умовах карантину
Уряд зняв з 11 травня певні обмеження на тренування спортсменів
Дмитро Забірченко: хотілося б і надалі працювати з тими ж гравцями в Тернополі
Вища лiга 09.05.2020
Дмитро Забірченко: хотілося б і надалі працювати з тими ж гравцями в Тернополі
Головний тренер Тернополя з Вищої ліги пригадав основні моменти особистої яскравої кар’єри гравця, розповів про мотивацію та плани на тренерській посаді
Максим Дейна: Старий Луцьк міг боротися за золоті медалі
Вища лiга 01.05.2020
Максим Дейна: Старий Луцьк міг боротися за золоті медалі
Центровий волинської команди прокоментував останній сезон, розповів про карантин та інше
Володимир Журжій: необов'язкові поразки завадили Старому Луцьку на груповому етапі
Вища лiга 28.04.2020
Володимир Журжій: необов'язкові поразки завадили Старому Луцьку на груповому етапі
Головний тренер луцької команди Вищої ліги розповів про виступ на груповому етапі, підготовку гравців під час карантину та інше
Дмитро Чайковський: Старий Луцьк отримав важливий досвід для подальшого руху вперед
Вища лiга 27.04.2020
Дмитро Чайковський: Старий Луцьк отримав важливий досвід для подальшого руху вперед
Віце-президент та тренер БК Старий Луцьк-Університет підбив підсумки сезону в Вищій лізі
Сергій Ліщук: кар’єра без виграних трофеїв не варта нічого
Вища лiга 16.04.2020
Сергій Ліщук: кар’єра без виграних трофеїв не варта нічого
Друга частина інтерв’ю з президентом БК Рівне
Олександр Ковляр: Хімік-2 налаштовувався на боротьбу за медалі
Вища лiга 14.04.2020
Олександр Ковляр: Хімік-2 налаштовувався на боротьбу за медалі
Захисник южненців став останнього сезону одним з найкращих у складі вищолігової команди клубу
Денис Клевзуник: отримав колосальний досвід на тренуваннях з командою Суперліги
Вища лiга 10.04.2020
Денис Клевзуник: отримав колосальний досвід на тренуваннях з командою Суперліги
Лідер вищолігового Хіміка-2 розповів про минулий сезон, підтримку кондицій під час карантину та інше
Вища ліга: лідери сезону за ефективністю
Вища лiга 07.04.2020
Вища ліга: лідери сезону за ефективністю
Чемпіонат України серед команд Вищої ліги завершено через пандемію коронавірусу
Вища ліга: найкращі асистенти сезону
Вища лiга 06.04.2020
Вища ліга: найкращі асистенти сезону
Чемпіонат України серед команд Вищої ліги завершено через пандемію коронавірусу
Вища ліга: лідери сезону під щитами
Вища лiга 04.04.2020
Вища ліга: лідери сезону під щитами
Чемпіонат України серед команд Вищої ліги дочасно завершено через пандемію коронавірусу
Вища ліга: головні рекорди результативності за сезон
Вища лiга 03.04.2020
Вища ліга: головні рекорди результативності за сезон
Чемпіонат України серед комад Вищої ліги дочасно завершено через пандемію коронавірусу
Вища ліга: головні статистичні рекорди команд за сезон
Вища лiга 02.04.2020
Вища ліга: головні статистичні рекорди команд за сезон
Чемпіонат України у Вищій лізі дочасно завершився через пандемію коронавірусу
Старий Луцьк підбив підсумки сезону в Вищій лізі
Вища лiга 01.04.2020
Старий Луцьк підбив підсумки сезону в Вищій лізі
Волинська команда фінішувала четвертою в групі після першого етапу
Сергій Ліщук: я дуже хвилювався на початку сезону
Вища лiга 01.04.2020
Сергій Ліщук: я дуже хвилювався на початку сезону
31 березня президенту БК Рівне Сергію Ліщуку виповнилося 38 років