Максим Дейна – баскетболіст команди Вищої ліги Старий Луцьк. Останнього сезону захищав кольори львівського Львів-КІВС-Крамар-ЛТД у Першій лізі. Нині про баскетбол лучанин зовсім не думає – усе змінила війна. Тепер постійні тренування Максим змінив на волонтерство у рідному Луцьку, допомагаючи військовим та внутрішнім переселенцям з пошуком необхідних речей.
У інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини Максим Дейна розповів, як для нього розпочалася повномасштабна війна, чому вирішив зайнятися волонтерством, висловив думку про чоловіків, які втекли за кордон.
- Напевно, перше твоє інтерв’ю не про баскетбол. Де тебе застала повномасштабна війна? Пригадай події 24 лютого.
- Війна мене застала у Луцьку, бо я приїхав зі Львова через особисті справи. О третій тридцять, коли, наскільки я зрозумів, розпочалася евакуація аеродрому, я прокинувся з квадратними очима, не знаючи, що відбувається. О шостій ранку в мене був заброньований BlaBlaCar до Львова, але перед тим, в п’ятій ранку, мені зателефонувала тітка з Одеси і сказала, що їх почали бомбити. BlaBlaCar відмінився, але мені все одно потрібно було добратися до Львова, бо там були і мої речі, і документи. Вирішив поїхати звичайним рейсовим автобусом, яким я ніколи не користувався. Купив квиток о шостій п’ятдесят, і через п’ять-вісім хвилин прилетіла перша ракета. Я вибіг з автобуса, сирена сповістила, що всім варто спуститися в укриття, водночас я бачив, як летить наступна ракета. З автостанції я прибіг додому за чотири хвилини, викрутивши мокру кофту після такого «забігу».
- Не думав тієї миті поїхати з країни?
- На той момент я навіть не мав би змоги це зробити, оскільки всі документи були у Львові. До запровадження воєнного стану були думки забрати маму, сестру, тітку і поїхати за кордон. Але якось ця думка зникла. Я собі так подумав, що я вдома, це мій дім і кидати його не хочеться. Все ж ми вирішили відправити жінок у Польщу.
Читайте: Олексій Адедиран: забрав дружину з пекла та волонтерю
- Як розпочалося твоє волонтерство?
- Волонтерити розпочав десь на другий чи третій день війни, коли в Луцьку стало тихіше, зменшилася паніка. Потрібно було відволікти себе від новин, адже постійно сидів у Facebook, Instagram, дивився телевізор. Мої знайомі волонтерили від громадської організації Волинський світанок і від Азову. Я побачив оголошення в Instagram, що потрібні ліки, і поїхав по аптеках зі своєю дівчиною, адже з першого дня війни ми майже не відходимо один від одного, завжди разом. Ми відвезли ці медикаменти, куди потрібно. Тут нам сказали, що на вулиці Львівській облаштовують блокпост, тож ми поїхали допомагати туди.
Те саме будівництво блокпосту дозволило трошки відволіктися від усіх подій, розслабитися у психологічному плані, відпочити морально. З тих пір я почав допомагати у зборі гуманітарної допомоги, фінансів, закупівлі необхідних речей, зокрема військової амуніції.
Зараз люди фінансово виснажилися, тому допомагають не так активно. Але я дякую усім, хто допомагає не лише матеріально, а й просто фізичною силою. У багатьох містах зупинився бізнес, багато людей втратило роботу. Хвиля допомоги зараз впала, але завдяки ініціативним людям, які мають кошти та допомагають, все-таки збір необхідного відбувається.
- Хто зазвичай звертається за допомогою?
- Звертається і тероборона, і військові з фронту, і переселенці. Внутрішньо переселені особи самі зв’язуються з нами, також ми шукаємо людей, які потребують допомоги, у соцмережах. Чим можемо, тим ми і допомагаємо. Зараз люди не просять про фінансову підтримку, більшість просять про гуманітарну допомогу, адже багато з них втратили домівку, навіть звичайний одяг. Але основний напрям нашої роботи – забезпечення війська на передовій, оскільки багато людей не мають навіть звичайної амуніції, аби зберегти своє життя.
- У одному зі своїх звернень Ігор Поліщук говорив, що не всі вимушені переселенці з повагою ставляться до нашого міста. Зустрічав таких?
- Не можна стригти всіх під одну гребінку. Але такі люди зустрічалися. Кожного дня я бачу, як на проспекті Волі тротуар заставлений автомобілями з реєстрацією інших регіонів. У Луцьку завдяки муніципальній варті з’явилася культура паркування, яку виховували дуже багато років. Можливо, це зумовлено малою кількістю місць для паркування, але якщо вони звикли так паркуватися у своїх містах, то тут ми будемо їх перевиховувати. Деякі переселенці думають, що коли вони приїхали на захід України, то війна їх не застане і тут можна робити все, що заманеться. Наприклад, я б залишав тут жінок і дітей, а чоловіків відправляв би допомагати або на якісь вишколи, щоб в подальшому можна було повернутися в ті самі Київ, Харків, Чернігів, Маріуполь, щоб відвойовували свої міста.
Не розумію тих чоловіків, які з початку війни виїхали за кордон, до них у мене немає поваги. Інколи мої знайомі, бо важко тепер говорити, що це мої друзі, питають, як можна виїхати за кордон. Це неправильно, адже тут твій дім, ти маєш його захищати, допомагати, чим можеш. Краще витратити кошти на бронежилет для воїна на передку, щоб він тебе захистив, ніж на хабар прикордоннику. Цих людей для мене більше не існує, це просто якісь ганчірки. Війна стала лакмусовим папірцем та показала хто ким є. Перед війною вони били себе в груди, а після початку ці люди зникли, навіть не піднімають слухавки.
Але водночас і лучани не завжди показують себе з кращої сторони. Що можеш сказати про людей, які ставлять високі ціни на оренду квартир, як на них вплинути?
Нещодавно читав інтерв’ю мера Львова Андрія Садового, в якому він говорив, що в людей, які завищуватимуть ціни на житло, забиратимуть квартири на потреби переселенців. Я робив би так само у Луцьку. Не розумію, як можна наживатися на чужому горі, коли людина не має даху над головою. Ставити ціни 50-70 тисяч за однокімнатну квартиру – це свинство. Моїм знайомим, які у Луцьку знімають квартиру, орендодавці навпаки на кілька тисяч зменшили платню.
Водночас і у волонтерській діяльності зустрічаються такі випадки. Ти розраховуєш, що приїде фура гуманітарної допомоги, але половина дорогою десь пропадає. Не розумію, як можна на такому збагачуватися.
Читайте: БК Тернопіль зібрав 21 тонну гуманітарної допомоги Запоріжжю
- Якби довелося, чи зміг би сам взяти в руки зброю?
- Зараз я проходжу навчання з хлопцями, але не доводилося бути на стрільбах. Я записався в тероборону, мене запитали, чи маю я якийсь воєнний досвід. Оскільки такого досвіду я не маю, то мені сказали, що викличуть мене, якщо це буде вкрай необхідно. Першочергово вони надають перевагу людям з досвідом служби. От кажуть про можливий напад білорусів, тоді звичайно Волинську область доведеться захищати, адже це наш дім.
- До речі, про «спорт внє політікі». Як ставишся до людей, які вважають саме так?
- Як можна до такого ставитися, коли російські спортсмени виходять на нагородження з цією бридкою буквою z. Як спорт може бути поза політикою – це просто якась маячня. Спорт завжди використовувався для політичних маніпуляцій. Взяти Тимощука, Ордеця, Іванісеню – є люди, які поїхали з Росії, порозривали контракти з клубами, а ці залишилися.
Великим прикладом мають бути спортсмени Олександр Усик, Олександр Алієв, Артем Федецький, з яким я спілкуюся. Усі вони в теробороні. Допомагає війську Тарас Михалик. Зараз не важливий статус людини, під час війни усі рівні. Кожен бореться на своєму фронті: хтось – на передку, хтось – в тилу…
Я не знаю, що керує волинянином Тимощуком, можливо гроші. Правильно Алієв в інтерв’ю сказав, що він продажна су*а. Яким тепер буде відношення до його батьків та дитини у Луцьку? На місці батьків я сказав би, що 24 лютого 2022 року ми втратили сина.
Я спілкуюся з людьми по всій Україні. В Маріуполі Вова Орленко, з яким з шостого березня немає зв’язку. Мені хлопці скидали фото його будинку, в який влучив снаряд. Хлопці з Прометея, які в перший день війни базувалися у Дніпрі, скидали відео, як їх обстрілюють. Також переписувався з тренером збірної України U-23 з баскетболу 3х3 Тимуром Арабаджи, який зараз в Харкові.
З Черкас, де я грав, молодші хлопці виїхали за кордон, адже в них з’явилася можливість десь грати. Дитячу баскетбольну школу також повністю евакуювали за кордон. Але скрізь люди налаштовані позитивно та прагнуть захищати свій рідний край. Немає такого, що хтось намагається втекти.
- Ти постив фото розбомбленого спорткомплексу в себе в сторіс. Слідкуєш, яка ситуація зараз зі спортивною інфраструктурою в країні?
- Так, це спорткомплекс Авангард на станції метро Дорогожичі в Києві поблизу телевишки. Наскільки я зрозумів, спорткомплекс – це об’єкт військової інфраструктури, який потрібно було підірвати (говорить з іронією, – ред.). Це був один з найкращих залів у Києві, там були дитячі школи, грали професійні команди. Прикро.
Також у Рубіжному розбомбили зал, в Маріуполі хлопці казали, що теж залу вже немає. Не знаю, яка доля палацу спорту Локомотив у Харкові, але хотілося б, аби інфраструктура збереглася навіть під час таких обстрілів.
-Ти сам зараз тренуєшся? Чим взагалі займаєшся, щоб відволіктися?
- Як тільки у Луцьку відкрили тренажерні зали, ми одразу ж з дівчиною купили абонемент на місяць, будучи позитивно налаштованими, адже ніхто не знає, що буде далі. Кожного дня ми тренуємося. А щодо баскетболу, то це відійшло на інший план. Зараз не до баскетболу. Я не знаю, які перспективи відновлення спорту в Україні протягом найближчих двох років. Лише нещодавно футбол почав набирати обертів у фінансовому та інфраструктурному плані, також в Україні планували проводити ЄвроБаскет, але зараз все це відійшло на інший план.
