Баскетболістка збірної України та бельгійського Касторс Брейн Міріам Уро-Нілі в інтерв'ю для "Зеркала" розповіла, як вона сприймає війну та згадала матчі збірної.
— Цього сезону ви граєте у Бельгії. Як у цій країні ставляться до біженців?
— Почну з того, що я сама оформлена як біженка. Так було легше отримати дозвіл на роботу. Раніше робила візу в Україні, якщо їхала грати за кордон. Але сьогодні із зрозумілих причин це дуже проблематично. Тому так, я біженка. Виплат, щоправда, не отримую — адже я граю в баскетбол. Працюю. А загалом українцям у Бельгії багато допомагають.
Визначився склад збірної України на матчі проти Фінляндії та Литви
- Можливо. Одноклубниці, уболівальники постійно цікавляться, що нового в Україні. Я відповідаю: "Все, як і раніше". Війна перетворилася на свого роду повсякденність. Звісно, в Європі ціни зросли, зокрема, через події в Україні. Страждають усі, але не моя країна починала війну. Люди це розуміють. Не зустрічала європейців, хто був би на боці Росії чи займав нейтральну позицію.
- Фраза "я біженка" звучить...
- Жахливо! Ніколи не думала, що вимовлятиму таке. Так, баскетболіст, який грає за кордоном, зазвичай проводить удома лише літо. Але сьогодні офіційно я біженка, а не звичайний спортсмен, який виступає у Європі.
— Що відчуваєте щодо Росії?
— Тільки ненависть. Напевно, неправильно так казати, але інших емоцій немає. Незабаром буде рік, як триває війна. Але в усіх українців болить так, ніби бомбардувати країну почали сьогодні. Біль не притуплюється. 24 лютого (я тоді грала у Швейцарії) мама мені зателефонувала о п'ятій ранку: "У нас війна!" Вона дико плакала, а я почала кричати: "Їду додому!" Потім пішли новини, зустрілася із тренерами клубу. Вирішила залишитись, та й мама з покійною бабусею відмовили. Мовляв, їм спокійніше, якщо я в безпеці.
— Баскетбол допомагає відволіктися?
— Так, під час тренувань, ігор вдається забути про всі жахіття. Плюс ми вже маємо зброю, систему ППО. Це може захистити набагато більше ніж раніше. На початку війни просто сиділи і молилися, щоб усі були живі. Хоча зараз також страшно. Мама дзвонить постійно. Вона ховається у коридорі. Боїться. Намагаюся хоч трохи заспокоїти її, адже нічим не допоможеш, крім моральної підтримки. Мама розуміє, що головне нікуди не виходити. Треба перебувати у укритті. Але звикнути до обстрілу неможливо.
— Коли ви були в Києві востаннє?
— В серпні минулого року. Боялася, але дуже тягнуло додому. Сумувала за мамою, друзями, хотіла сходити на могилу до бабусі — не могла вже сидіти за кордоном. Окрім сирен, під час мого перебування нічого, на щастя, не було.
— У листопаді ви перебували у збірній, коли Україна грала у Литві та у Франції. Як це в нинішній ситуації? Про що велися розмови у команді?
— Гравців розкидало різними країнами — давно не бачилися. Приємно було зустріти знайомих людей, подруг. Могли нормально поговорити, щось згадати. Але, звичайно, багато зводилося до війни: хто скільки був в Україні, у кого зараз там сім'ї, що наболіло… Дуже сумно. Знаєте, було прикро, що інші дівчата з клубу їдуть додому, справді додому, побачать рідних та близьких перед матчами, а ми до Латвії, де нам дали потренуватися.
— Спорт важливий для українців?
— Уболівальникам, хто раніше активно цікавився спортом, зараз, мабуть, не до цього. Хоча, наприклад, баскетбольні трансляції є. Але можливість займатися улюбленою справою важлива насамперед для самих атлетів. В Україні зараз дуже важко з роботою. Уявіть: ви займаєтеся спортом все життя, а потім бац і все. Не говорю вже про те, що мозок вибухає, якщо постійно дивитися новини. А так хоч трохи смієшся, відволікаєшся. Сподіваюся, після війни ми повернемось на колишні позиції. Наші національні чемпіонати з баскетболу до 24 лютого вийшли на добрий рівень.
