Цього сезону в головній команді баскетбольного клубу Запоріжжя новий капітан. 32-річний форвард Олександр Сизов – гравець з солідним багажем баскетбольних знань та умінь. Успіхи на клубному рівні підкріплювалися викликами до національних збірних, а також української команди з баскетболу 3х3. За десять років кар’єри в Суперлізі Олександр змінив не так багато клубів, найуспішнішим з яких став період виступів у Дніпрі, де впродовж останніх трьох сезонів окрім чемпіонства минулого року, вдалося виграти срібні медалі в сезоні-2017/18 та двічі поспіль стати володарем Кубку України. Напередодні матчу проти колишньої команди Олександра Сизова пресслужба БК Запоріжжя розпитала свого капітана про найцікавіші моменти кар’єри.
– Олександре, чому з Дніпра вирішив перейти саме до Запоріжжя?
– Після завершення контракту з Дніпром я вирішив спробувати свої сили в іншій команді. Розлучилася на позитиві, зберігаючи добрі стосунки. Пропозиція від БК Запоріжжя надійшла досить швидко. Поспілкувавшись з Валерієм Плехановим, довго не думав і я підписав контракт.
– Чемпіонський перстень перед першою грою з Дніпром тобі вручав саме Іссуф Санон. Якось допомагав йому в ігровому становленні? З ким ще з гравців Дніпра підтримуєш зв’язок?
– З Саноном дійсно у нас хороші стосунки. Я не люблю давати іншим поради, але коли йому потрібна була якась допомога або підтримка, то звичайно всіляко її надавав молодому талантові. Вручити перстень мені це була ініціатива самого Іссуфа. Особисто для мене це дуже приємно. Також добре спілкуюся з Анатолієм Шунделем, дружимо родинами. Взагалі з усіма гравцями Дніпра в чудових стосунках. З багатьма хлопцями знайомий ще з юнацького віку, тому підтримую з ними зв'язок донині.
– Про ваші дружні стосунки також добре відгукувався колишній гравець запорізького Ферро-ЗНТУ Дмитро Антонець. З ним теж підтримуєте спілкування?
– Так, ми з ним куми, він хрестив мого сина. Знаємо один одного з 15-ти років, коли я грав за Харків, а він за Тирасполь. Ближче познайомилися, коли нас взяли в юнацьку команду Хіміка. Він мій дуже близький друг, з яким я можу поділитися всім.
– У БК Запоріжжя ти повернув собі капітанську пов'язку. Розраховував на таку роль в новій команді чи це стало певним сюрпризом для тебе?
– Капітанську пов'язку мав честь приміряти до цього двічі – в Хіміку та МБК Миколаїв. Завжди приємно відчувати довіру тренера й команди, намагатимуся їх не підвести.
– Після трьох попередніх сезонів в одній команді наскільки важко було позбутися «зони комфорту»?
– Моє життя кардинально не змінилося, сім'я завжди зі мною, в якій би команді я не був. Тим більше Запоріжжя для мене не чуже місто. Останні 5-7 років відпустку проводжу саме тут. Звідси моя дружина, тут народився син, так само в Запоріжжі живуть мої родичі. З Валерієм Плехановим працюю вперше, мені імпонує його бачення баскетболу, тому ніяких складнощів у взаєморозумінні з командою і тренерським штабом не виникло.
– Якщо порівнювати твій ігровий час минулого сезону з теперішнім, то на майданчику в середньому ти проводиш майже на 10 хвилин більше. А в ігровому плані ти задоволений своїми діями?
– Звичайно завжди хочеться отримувати більше ігрового часу і показувати максимум своїх можливостей. Але це спорт, не завжди вдається цього домогтися. Не можу сказати, що зараз кожною своєю грою я задоволений на 100%.
– У тебе дуже насичена кар'єра: багато титулів на клубному рівні, гра в юнацьких та дорослій збірній України, національна команда з 3х3. Хочеться дізнатися, як починалася ігрова кар'єра Олександра Сизова.
– Потрапив у баскетбол випадково. Ми грали у дворі з хлопцем із сусіднього під'їзду, прийшла його бабуся і запропонувала нам піти на секцію з баскетболу, яку відкрили в залі технікуму неподалік від нас. Як зараз пам'ятаю, на першому тренуванні було понад сотні хлопців. Коли всі вистоїлися в шеренгу, то вільною залишилася тільки одна половина бічної лінії баскетбольного майданчика. На другий день залишилося вже 50 хлопчаків, а через пару тижнів вже 14-18. Сергій Максимович Покровенко – мій перший тренер, розгледів у мені потенціал. Всіляко намагався його розвивати. Як виявилося, це була дуже сильна школа харківського баскетболу. Через руки родини Покровенків (його дружина теж була тренером) пройшли Андрій Капінос, Олександр Раєвський, Ігор Чумаков, Олександр Липовий, Ілля Сидоров. У Харкові та області колектив практично завжди перемагав у своєму віці, але були й гідні суперники в місті, такі як Дмитро Глєбов та інші. За збірну Харкова, на жаль, чемпіоном України стати не вдалося, ми двічі програвали у фіналі. У Вінниці – Вінниці, де лідером був Сергій Попов, а потім в Дніпрі – Дніпру, де феєрили Микола Вільховецький і Стас Тимофеєнко. Років в 10-11 хотів закінчувати з баскетболом. Тоді дуже популярним був новий рух, пов’язаний з танцями – break dance. Ці танці були мега популярними. А ще, якщо в тебе був лист з фанери ДСП, ти був найкрутішим у своєму дворі, тому що вирішував, кому можна на ньому танцювати брейк, а хто буде просто глядачем. Однак батьку вдалося мені донести, що баскетбол буде кориснішим для мене і може стати моєю улюбленою справою. У кінцевому підсумку це виявилося правдою. У школі я вчився на «трійки», було дуже багато турнірів по всій Україні, не завжди вдавалося відвідувати заняття. Але за незадовільні оцінки батьки на мене сильно не тиснули. Єдине, тато вимагав вчити англійську мову та математику. Напевно він знав, що доведеться грати з легіонерами і правильно рахувати зарплату.
– Чи плануєш далі грати в баскетбол 3х3? Яке майбутнє ти бачиш для цього виду спорту в нас в Україні?
– 3х3 мені дуже імпонує. Цей вид спорту відрізняється від баскетболу. Гра сама по собі динамічна, вимагає миттєвого прийняття рішень, гравці повинні розуміти один одного з півслова. Специфіка рейтингу 3х3 полягає в тому, що команди регулярно повинні бути на виду, грати постійно на турнірах та заробляти рейтингові очки. Чим більше гравців та рейтингових очок в окремо взятого гравця певної країни, тим більше очок у всієї країни. Таким чином і формується рейтингова таблиця всіх країн. Тому грати тільки на міжнародних змаганнях збірних недостатньо, треба брати участь і в командних турнірах, де заробляється левова частка всього рейтингу гравців. Якщо з'явиться фінансування для однієї-двох команд з 3х3, або ще більше, якщо знайдуться якісні гравці, які присвятять себе саме цьому виду баскетболу, тоді можливості України дуже великі. Знову ж таки, все й одразу не виграти. Треба підходити з розумом і рухатися крок за кроком, формуючи кістяк команди, який награватиметься не один рік. Це довгостроковий проект, який дасть свої плоди в майбутньому. Що стосується мене саме в баскетболі 3х3, то я завжди із задоволенням граю влітку, коли немає тренувань з командою 5х5, а форму треба всіляко підтримувати. Якщо покличуть взяти участь в цікавих турнірах, а тим більше за збірну України, то на пропозицію залюбки відгукнусь.
– За 10 років кар’єри ти змінив не так багато клубів: Грифони, Хімік, Миколаїв, Мавпи та Дніпро. Період кар'єри в якій команді тобі дав найсильніші емоції в баскетболі?
– У кожному клубі було добре по-своєму, всюди є, що пригадати. У Хіміку був процес становлення, перехід з дитячого баскетболу в дорослий. Після я переїхав в оренду до БК Грифони, де довелося пережити найскладніший період кар'єри. Повний розрив ахіллового сухожилля, після якого відновлювався півтора року. По завершенню мого першого сезону в Грифонах команда розпалася, а я залишився один на один зі своєю проблемою. Через рік мене повернув Хімік, за що окрема вдячність Віталію Степановському. Він повірив у мене та простягнув руку допомоги. В МБК Миколаїв я сформувався повністю, як дорослий гравець. Там більше брав ініціативу на себе з відповідальністю за результат. Потім на чотири місяці перебрався до БК Дніпро, яким тоді керував Вальдемарас Хомічюс. Він ризикнув використовувати мене на не рідний позиції плеймейкера. Ми тоді завоювали срібні медалі чемпіонату, обігравши у півфіналі Будівельник. Ту серію я пам'ятаю досі. Команди зіграли всі п’ять матчів, три з яких завершилися в овертаймі. Родзинкою того півфіналу стала п’ята гра з баззер-бітером Сергія Загреби, який вивів команду вперед на одне очко. Дуже сподобалося грати в Черкаських Мавпах. Це команда з традиціями та школою баскетболу. На жаль, двічі зупинялися за крок від медалей. Від кожного клубу в мене залишилися спогади, добрі вони чи ні, але через деякий час згадуєш все з посмішкою і теплом на душі.
– Серйозно замислювався, чим будеш займатися після завершення кар'єри гравця? Плануєш залишатися в спорті, наприклад, той же баскетбол 3х3, де Дмитро Липовцев як один з ветеранів руху, тепер працює в складі комісії ФБУ з розвитку баскетболу 3х3.
– Чесно кажучи, серйозно не замислювався над цим питанням. Поки я займаюся улюбленою справою і мені це подобається. Не хочеться забивати голову думками, що буде потім. Звичайно ж, хотілося б пов'язати подальше життя після кар'єри в класичному баскетболі з тим же баскетболом. Можливо, в ролі гравця в 3х3, або спробувати себе на тренерській посаді. Завжди було цікаво спробувати себе в ролі судді. Вважаю, це складна професія, тому що завжди одна зі сторін буде незадоволена твоїм рішенням. Вважаю, тут роль може зіграти випадок, як вийшло з тим же Дмитром Липовцевим. Як я зрозумів, він планував ще рік інший побігати, але йому надійшла цікава пропозиція від Федерації баскетболу України. І він її прийняв.
– Запоріжжя не так часто перемагає Дніпро, але особливо приємні спогади позаминулого сезону, коли команди зустрічалися в бронзовій серії плей-офф. Ти тоді грав проти своєї нинішньої команди. Прокоментуй ту цікаву серію «по інший бік барикад». Як ти вважаєш, чому Дніпро залишився тоді без медалей?
– Тут все просто. Дуже хотіли знову вийти в фінал і таки взяти чемпіонство після прикрої поразки в фіналі 2018-го проти Черкаських Мавп. Але поразка в п’ятому матчі півфіналу з Хіміком нас відправила в «нокдаун», після якого ми так і не прийшли до тями. Не можу сказати, що не хотілося виграти бронзові медалі і ми просто так опустили руки, але щось втратили на шляху в плей-оф, чого й не вистачило нам в серії за третє місце.
– Твоя професійна кар'єра починалася приблизно в той же період, коли український чемпіонат виходив і був на піку. Як ти вважаєш, нинішній рівень Суперліги наближає нас до тих «золотих» часів українського баскетболу?
– Вважаю, що Суперліга потроху повертається. З'являються високоякісні легіонери, плюс повернулися багато досвідчених українських гравців, які довгий час грали за кордоном. Всі вони додали чемпіонату якості та видовища, відповідно й сам чемпіонат росте. Молодим гравцям є на кого рівнятися та брати приклад. Не менш важливо, що з лімітом 3+2 у них є можливість отримувати ігровий час і доводити, на що вони здатні. Раніше це було зробити складніше, коли в команді грало 7-8 легіонерів.
– Матчі проти Дніпра для тебе є принциповими? Як ти вважаєш, чи є слабкі місця у такого сильного суперника, як Дніпро?
– У грі з кожним суперником треба максимальна віддача – хоч це твоя колишня команда, хоч дебютант Суперліги. У Дніпра дуже потужний ростер, всі гравці індивідуально сильні і здатні рівнозначно замінити один одного. Але це може нам зіграти на руку, коли хтось захоче показати свій максимум і почне «перетягувати ковдру» на себе. Як єдиний колектив, вони дуже сильні, але якщо будуть грати кожен сам за себе, тоді одного м'яча може не вистачити на майданчику.
– Якими були емоції всередині команди після перемоги над Київ-Баскетом? Ви зіграли дуже самовіддано, ніхто не боявся йти в контакт проти більш габаритних суперників. Як вдалося налаштуватися абсолютно всім без виключення?
– До гри з Київ-Бакетом ми почали готуватися ще до нового року. Для гравців було надано багато інформації стосовно суперника від нашого тренерського штабу. Завзято тренувалися, було мало вихідних, незважаючи на те, що попереду свята і, здавалося б, можна трохи й розслабитися. Валерій Плеханов налаштовував нас на боротьбу за кожен м'яч в кожному ігровому епізоді. Перемогти Київ-Баскет на їхньому майданчику багато вартує. Але це лише одна гра, попереду багато матчів і до кожного треба ставитися відповідально.
