Бронзові медалі у жіночій Суперлізі та четверте місце у чоловічій Вищій. Такий підсумок виступу команд баскетбольного клубу Рівне у дебютному сезоні. І поки гравці відпочивають, президенту БК Рівне Сергію Ліщуку спокій лише сниться. Екс-гравець Валенсії та колишній капітан збірної України нині весь в адміністративній роботі — шукає спонсорів, веде переговори з гравцями. Про найяскравіші моменти сезону, що минув, Сергій Ліщук розповів читачам Рівне Вечірнє.
Найяскравіше враження — остання гра з бердянською Чайкою, коли зубами вигризли перемогу. Усім було складно, були дівчата з травмами, але все одно дотисли суперника і взяли «бронзу». До цього часу перед очима картинка стоїть тієї радості.
— А що найбільше засмутило?
— Коли в півфіналі наша жіноча команда грала з одеситками, ми виграли першу зустріч на виїзді, і я на 99% був впевнений, що вийдемо до фіналу. Домашні поразки стали для мене шоком. Вдома зіграли безвольно. А, можливо, просто не вистачило досвіду.
— Не вистачило досвіду тренеру?
— Можливо, і йому теж не вистачило досвіду, можливо, жорсткості. Але ж я не тренер, тому судити складно.
— Якою Ви бачите жіночу команду БК Рівне в наступному сезоні?
— Мені хотілося, щоб грали усі місцеві. Але поки що у нас немає гравців такого рівня. Велика перемога, що ми зберегли у себе Вікторію Шматову. Це третина, а може і півкоманди. У нас чудова молодь, але їм потрібно ще рік-два. Напевно будемо комбінувати, щоб максимум були рівненські баскетболістки, плюс два-три гравця немісцевих.
— А як вам чоловіча команда?
— Розпочинали сезон вони складно, але потім були чудові ігри з Харковом на Кубок, з Одесою, з Южним. У чоловічій команді грали всі місцеві. Лише Олександр Шепелєв з Житомира, але він навчається тут, тому майже наш. На початку сезону для мене четверте місце було вершиною мрій. Але потім як почали грати, деякі гравці розкрилися з найкращого боку. Звісно, що від поразок в серії з Миколаєвом за бронзові медалі залишився осад, але я бачу, що в цієї команди є майбутнє. Зараз працюємо над тим, щоб зберегти склад. Плюс додати одного-двох гравців.
— На які позиції?
— Потрібен досвідчений розігруючий. Крім того, якщо ставити завдання боротися за медалі, потрібен сильний центровий. У нас є гравці на ці позиції, але їх не вистачає на весь матч.
— Анатолій Дубнюк залишається на наступний сезон?
— У нас є бажання, щоб він продовжував виступати. Зберемося, детально обговоримо усі нюанси.
— На матчах БК Рівне майже завжди були аншлаги, очікували на такий ажіотаж?
— Звичайно, що мені хотілося, щоб глядачі були на трибунах. Водночас я розумів, що після років затишшя, коли Пульсар перестав виступати в Суперлізі, вболівальників зібрати буде непросто. Втім, вже на першій грі людей зібрався повний зал, точнісінько як тоді, коли я ще тут грав. Аж сльози навернулися. Значить треба це людям. А на кубковій грі з Харковом я стояв біля входу і бачив, як глядачі приходили, розверталися і йшли геть, бо в залі не було вільного місця. Тому дуже радий, що зараз у Рівному хочуть будувати спорткомплекс на Макарова. Цей зал потрібен не лише баскетболістам, футзалістам чи волейболістам, цей зал потрібен місту. Це ж і концерти можна проводити, і багато іншого. Взагалі, це якийсь нонсенс, що обласний центр не має залу хоча б на дві тисячі місць. Сподіваємося, що ми теж зробили свій внесок у його побудову.
— Після дебютного сезону легше стало спілкуватися зі спонсорами, чиновниками?
— Коли даєш результат, усі до тебе стають лояльнішими. Одне діло — вбухати космічні гроші, запросити гравців, а інша історія — створювати з власних вихованців. Психологія у місцевих та «заробітчан» різна. Перші будуть битися до останнього, з подвійною енергією, адже за них прийшли вболівати рідні-близькі, а «заробітчани», коли треба проявити характер, гратимуть безвольно.
— А які у БК Рівне стосунки з місцевими спортшколами, і зокрема ОСДЮШОР, яка є основною кузнею кадрів?
— Вважаю, не можна розділяти клуб і спортшколу. Тільки разом. У директора ОСДЮШОР Сергія Шемосюка є чудове розуміння цього.
— Після завершення сезону БК Рівне в одному з санаторіїв влаштував баскетбольний дитячий табір. Для чого це?
— Головна мета — залучити якомога більше дітей. У таборі були не лише ті, хто займається баскетболом, були і такі, хто вперше взяв до рук м’яча. Наприклад, донька мого товариша взагалі ніколи не тримала м’яча, а коли через десять днів на тестах вона вела і правою, і лівою, і ще й забивала, тоді розумієш, що все це не дарма. Ми хвилювалися перед тим, як влаштувати табір, адже багато дітей, водойма поруч. Але все пройшло ідеально. Тепер до нас телефонують тренери з Києва, Львова, просяться на наступний рік і самі приїхати, і дітей привезти. Це була ініціатива Валерія Жартуна. Я її підтримав, адже «Валенсія» постійно долучалася до таких речей, відправляла до дитячих таборів своїх гравців, щоб ті спілкувалися з дітьми.
— Перед початком сезону Ви декларували бажання влаштовувати різні соціальні акції. Якщо не помиляюся, була одна — заняття з дітьми з інвалідністю в басейні. У новому сезоні плануєте продовжувати?
— Баскетбольний клуб — це ще й соціальний проект. Без цього ніяк. Ми не можемо допомогти фінансово, але ми можемо подарувати свою увагу. Коли наші гравці плавали з дітками в басейні, у дітей було стільки емоцій. Тому ми відкриті, запрошуйте, з радістю відгукнемося.
