Юнацька жіноча збірна України U-18 ще до завершення групової стадії Чемпіонату Європи втратила шанси на продовження боротьби у Топ-8. Підопічні Сергія Петренка поступилися збірним Великої Британії та Словаччини і здолали команди Македонії та Молдови. Цього виявилося замало для того, щоб посісти перші два місця у групі D. Тепер найвище місце, яке можуть посісти "жовто-сині" дівчата у Дубліні – 9-те. Головний тренер команди Сергій Петренко прокоментував виступи у перших матчах.
- Так, найбільш складними для нас виявилися матчі зі збірними Великої Британії, Словаччини і, передбачаю, гра останнього туру групового етапу з господарками (відбудеться 9 серпня – ред.). Але я не можу сказати, що ці команди прямо аж на голову є сильнішими за нас. Для потрапляння до чільної вісімки це були наші головні конкурентки.
- Візьмемо першу гру з британками. Ви прибули чи не в день матчу, не встигли, як кажуть, озирнутися навкруги, а тут вже треба виходити на паркет.
- Поки ми були свіжими, поки ми були конкурентоздатними, багато у чому переважали суперниць. За певним збігом обставин ми могли обіграти збірну Великої Британії. Насправді далася взнаки і різниця у часі, і складний переліт, діставалися Дубліна з затримками рейсів. Як наслідок, часу на відпочинок і відновлення було замало. Не хочу, щоб мої слова виглядали, ніби виправдовуюся. Так, це були проблеми, але без жодних претензій.
- Що не вдалося в іншому ключовому матчі зі Словаччиною?
- Почали гру ми погано. Поступалися "мінус 11". Але вже до завершення першої чверті повернулися на дистанцію, скоротивши відставання до "мінус 4". Це дозволило повернутися у гру в цілому. Почали достатньо впевнено, підсадили основного їхнього гравця на 4 персональних і 3 командних фола. Втягнулися у ці гойдалки, за чотири хвилини до кінця матчу навіть зробили спурт і вийшли вперед, відірвалися на 5 очок. Але три прикрих пропуски з дальніх дистанцій від словачок протягом 1хв 20сек змусили нас майже плакати. Це надломило і команду, і тренерський склад. Використали тайм-аут, але все одно у підсумку поступилися 57:64.
- Матч з Молдовою дозволив команді знову повірити у себе?
- Так, після гри зі Словаччиною команда потрапила до емоційної ями, це при тому, що усі дівчата усвідомлювали – вони могли їх обіграти! Не хочу говорити – вони були повинні. Але могли. У роздягальні після матчу дівчата не стримували сліз. Після цього у команди був вільний день. І з метою емоційного розвантаження я попросив дівчат поїхати у місто замість тренування. Молдова, з якою мали зустрічатися наступного дня, є найслабшою командою групи D. І потреби готуватися до неї аж так сильно не бачив сенсу. А дух команди треба було піднімати. І ми провели вільний від ігор день у Дубліні, Гуляли його чудовими парками, милувалися озерами із затишних кав’ярень, годували лебедів… Отже, відволіклися, перезавантажилися. І вже перед грою з Молдовою емоційний стан команди був набагато кращим. Ми бачили і знали, що сильніші за них. Не стояло завдання виграти 100 очок, 150 або 200 (матч завершився з рахунком 101:55 на користь збірної України – ред.). Мали місце певні тренерські напрацювання, які ми награвали. Отже, гру з Молдовою охарактеризую, як тренувальну, перед важливим протистоянням з Ірландією. Попри те, що шансів пробитися до Топ-8 у нас немає. Результати у паралельних матчах групи засвідчують, що ані перемога, ані інший результат не дають нам нічого з турнірної точки зору. Але ми з дівчатами домовилися вийти і грати виключно на перемогу. Якщо у нас усе вийде, нас це підштовхне у боротьбі за 9-24 місця.
- Як ви налаштовуватимете дівчат у боротьбі за 9-24 місця, коли вони знають, що шлях до Топ-8 закритий?
- Переконаний, мотивація буде присутньою у кожній грі. І я з колегами по тренерському штабу шукаємо і знаходимо якісь мотиваційні речі для кожної гри. Звісно, далі ми також мотивуватимемо дівчат тільки на перемогу. Це потрібно і їм, і нам, тренерам. Я хочу і далі продовжувати працювати тренером і, відверто кажучи, мені теж потрібні якість мотиваційні, інформаційні моменти, позитивний доробок, щоб працювати далі. Відтак, залишається одне – перемагати.
- У матчі з Молдовою найрезультативнішою виявилася Федоренко, за підбираннями – Семеніченко. В інших матчах – хтось інший себе проявляв. На кого спираєтеся?
- У команді є досвічені гравці – це Оксана Фастова, Вікторія Ковалевська, Вероніка Любінець. Хоч і виходять у другому ешелоні, але теж вже з певними завданнями Дар’я Дубровська, Марія Семеніченко, Яна Рабчук. Я не хотів би когось особливо виділяти, бо бажання грати мають усі. Та за 4 гри у мене склалося бачення стартового складу. З Молдовою дав можливість пограти більше тим дівчатам, які у попередніх матчах отримали менше ігрового часу. Щоб вони відчули впевненість, свою потрібність команді, що не дарма сюди приїхали. Знов таки, це один з засобів мотивації перед наступною грою і можливість переглянути у боротьбі з нескладним суперником сильні і слабкі сторони гравців, які виходять з лави.
- Якщо узагальнити, судячи з рівня майстерності цих дівчат, чи можна сподіватися на те, що в українського жіночого баскетболу є майбутнє?
- Переконаний, що ситуація у жіночому баскетболі не є безпросвітною. Окрім того, що є окремі промінчики, є і певний рівень. Так, у жіночому баскетболі мав місце серйозний провал. Але зараз бачу, завдяки Президенту ФБУ Михайлу Бродському зміни на краще відбуваються, ніши заповнюються. У будь-якому разі баскетбол, в тому числі і жіночий, рухається вперед. Не дивлячись ані на що. Так, хтось гірший, хтось кращий, але в цілому тенденція позитивна. Ми можемо повернутися на ті позиції, на яких були 20 років тому (1995-го жіноча збірна України виграли чемпіонат Європи, 1996-го зіграла у півфіналі Олімпійських Ігор в Атланті – ред.). Єдине що – 18 років це такий вік! Він потрапив у якусь таку нішу… попереду були 20-річні, а вони ще виїздили на старому багажі, працюючи з людьми, яких тренували ще вихідці з Радянського Союзу. Я чому так це підкреслюю – бо я це чітко бачу. Наступне покоління, будемо казати група набору – це вже люди з сучасним, європейським підходом до баскетболу, а цей вік опинився на межі між тими і тими. І у нього десь був провал 2-3 роки назад. Але враховуючи потенціал, враховуючи фізичні дані, антропометричні дані за нормальної роботи, нормального підходу усе буде гаразд. Рік-два у цих дівчат є до молодіжної збірної. Усе можна наростити, відновити, тим більше потенціал гарний. Якщо взяти ростові дані у нашій групі, у якій граємо, то за антропометрією наша команда найвища. Тобто питання тепер у тому, щоб на ці природні дані накласти базу, технічну, тактичну, стратегічну, і за гарної роботи саме у цієї команди є гарне майбутнє. Скажу відверто, якби мені цю команду на рік дали, я б просто із задоволенням працював з нею далі, до кінця. У мене до жодного гравця не має претензій – ані щодо спортивної дисципліни, ані щодо дисципліни за майданчиком. Усі одне одного розуміють, підтримують. Так, у когось десь виникає провал чи пробіл у технічному чи тактичному плані. Але усе це можна надолужити за умов роботи, створення належних умов. Мені дуже подобається працювати з цією командою. Гарний колектив, гарні дівчата, нехай і не найсильніші поки що у деяких матчах. Працював би з ними і далі.
- А ви працюєте, якщо не у збірній, з якою командою?
- Я працюю у Миколаєві, у СДЮСШОР-4. Минулого сезону до мене по допомогу звернувся президент і головний тренер миколаївської команди Ніко-Баскет. Яка це допомога? Методична, тактична. Ми співпрацювали досить успішно. Цього року президент Ніко-Баскета запропонував мені контракт, я розглядаю цю пропозицію, після повернення з чемпіонату Європи прийматиму рішення. Цей проект безпосередньо пов’язаний з розвитком молодіжного баскетболу у Миколаєві. А я більшу частину своєї тренерської кар’єри працював з гравцями вікової групи 15-22 роки. І зараз робота у Ніко-Баскеті спрямована саме на це покоління. Отже, приїду додому, вирішуватиму питання працевлаштування, не залишаючи при цьому СДЮСШОР-4, не залишаючи роботу з дітьми. Знайду можливість поєднувати, тим більше, що СДЮСШОР-4 у мене старший вік – 2001-й рік, Ніко-Баскет це трохи старший, ніж мій вік (команди у СДЮСШОР-4 – ред.). Отже, усе взаємопов’язане.
- Ніко-Баскет, СДЮСШОР-4 – це все хлопці?
- Так. Я перебуваю на посаді тренера саме юнаків. Минулого року у мене була спроба перейти у дівоче відділення, але з деяких об’єктивних і суб’єктивних причин мені не вдалося здійснити цей перехід. Я не був прив’язаний до конкретного місця роботи і працював там, де пропонували. Відпрацював рік, а минулого сезону я був помічником Сергія Вознюка у молодіжній збірній U-20. Після відносно успішного, якщо можна так назвати, виступу, ми посіли 9 місце, поступилися тільки в одній, першій грі, мені запропонували очолити на наступний рік, тобто на цей сезон, команду U-20.
- U-18?
- Ні, U-20. Я не те, щоб відмовився. Але усвідомлював, що молодіжна збірна U-20 грає свій останній сезон юніорських чемпіонатів, далі – тільки національна збірна. А можливість попрацювати один сезон, один рік – це не те, що хотілося. Довелося б закінчувати за рік, звертатися кудись нижче тощо. Я запропонував такий варіант – очолити збірну U-18, у будь-якому разі, навіть за невдалого виступи це теж один сезон, коли я закінчив, як і після U-20, і пішов. Але якщо усе вийде і Федерація погодиться мене залишити і співпрацювати далі зі мною, я отримаю нагоду працювати з цією ж командою і на наступний рік, і потім ще на рік. Тобто з’являється можливість попрацювати з однією командою три роки. Це більше, ніж один. Я такий варіант запропонував, тренерська комісія розглянула мою пропозицію , і мене було затверджено головний тренером збірної України U-18. Ось така була історія моєї появи на чолі цієї команди і зараз ми ведемо боротьбу на чемпіонаті Європи у Дубліні.
