Ще позаминулого сезону Станіслав Овдєєнко підіймав кубок після переможного п’ятого матчу бронзової серії Суперліги над Дніпром у статусі капітана рідного для себе клубу Запоріжжя. З того часу в баскетбольній кар’єрі 36-річного запоріжця стався крутий підйом. Тепер Станіслав Овдєєнко працює в тренерському штабі команди, де відбувалося його становлення як професійного гравця.
1 листопада 2020 року назавжди стане особливою датою для Станіслава Овдєєнка: через вимушені причини він залишився один у тренерському штабі, примірявши на себе роль «головного». Прес-служба БК Запоріжжя дізналася у молодого тренера про емоції від дебюту, формування нової команди у цьому сезоні та сімейні цінності родини Овдєєнків.
– Стасе, нещодавно відбувся твій дебют у ролі головного тренера. Розкажи, коли ти дізнався, що виведеш команду на гру проти Тернополя і чи було хвилювання у зв’язку з твоїм дебютом?
– Ще в п’ятницю на грі з Київ-Баскетом Валерій Миколайович відчув слабкість, а ввечері після матчу зателефонував мені, сказав, щоб я готувався. У мене з командою не було жодного тренування до гри з Тернополем, тому глобально я нічого змінював. Побачив хлопців перед самою грою в роздягальні, повідомив план на гру, налаштував їх, сказав, як ми будемо грати. Нас було небагато, але всі виходили на майданчик і билися, за що я щиро їм вдячний. Чи хвилювався я? Насправді, ні. Можливо, перші кілька хвилин переживав незвичні відчуття, тому що бути головним тренером – це зовсім інша відповідальність, прийняття рішень, вплив на команду. Щоб пристосуватися до цього, знадобився певний час. Проте сильного хвилювання не було, ми зробили хороший скаутінг суперника, знали, чого чекати від Тернополя. Коли хвилюється тренер, гравці це відчувають. Тому хвилювання принесло б шкоду команді. Я впевнений у хлопцях, знав, що нас мало, але ніхто не буде здаватися.
– Позаминулого сезону, який став «бронзовим» для БК Запоріжжя, ти неохоче відповідав на запитання про подальшу кар’єру тренера. Але дуже швидко ним став. Розкажи, що вплинуло на твоє рішення?
– Я ніколи не мав такої мрії – стати тренером. Так, завжди хотілося бути в баскетболі, я ним живу, це моя улюблена справа, присвятив цьому більшу частину життя. Коли ще був гравцем, уже тоді вів конспекти, занотовував різні вправи, тренерські ідеї людей, з якими працював упродовж кар’єри в багатьох клубах України та Білорусі. Під час кар’єри гравця ти мимоволі спостерігаєш за тренерами, слідкуєш за їх поведінкою, що вони говорять, як впливають на команду. Мені дуже пощастило, що добре знаю англійську мову. Я вже давно переглядав семінари різних іноземних фахівців, так само, наприклад, слідкую за матчами Євроліги на предмет як працює команда, як захищається, перехоплює, яку систему використовує, комбінації. Таким чином я відстежую тенденції у світовому баскетболі. Намагаюся більш глибоко аналізувати баскетбол через що власне і відбувається моє становлення як тренера.
– Ти відстежуєш і американський баскетбол, і європейський. Які конкретно ідеї додаєш у БК Запоріжжя?
– Якщо говорити про NBA, то я дивлюсь лише плей-офф, але майже всі матчі. Це найцікавіше, що може бути – протистояння команд на тривалому відрізку. Там видно як тренери підлаштовуються під сильні сторони суперника, як команди змінюються від матчу до матчу. Це цікавий глибокий процес. Європейський баскетбол звісно у мене в пріоритеті. Стосовно нашого БК Запоріжжя, то я відповідаю за відеоскаутінг, індивідуальний розбір суперника. Так само виконую достатній обсяг роботи під час самого тренування – розминка, фізпідготовка, вправи з форвардами. Завжди стараюсь давати цікаві вправи у дусі змагань, щоб гравці їх виконували на високому пульсі. На тренуваннях ми ніколи не робимо вправу просто заради вправи.
– Як родина сприйняла зміни, де тато тепер тренер команди? Чи вистачає часу на дружину і двох доньок?
– З одного боку, це хороше питання, а з іншого – дуже болюче. Мені здається, в кар’єрі тренера найважливіше знайти баланс між сім’єю та професією. На щастя, у мене прекрасна родина – розумниця дружина, дві донечки – мої янголи. Вони завжди мене підтримують, радіють успіхам і перемогам, дивляться матчі на телебаченні, приходили в зал на ігри, коли була така можливість. Вони надихають і мотивують мене на всі перемоги. Але в той же час це важко. Тому що в баскетболі скільки цікавого, хочеться все опановувати, проводити більш детальний скаутінг наших суперників, більше часу приділити для розбору помилок попередніх матчів. І в той же час, коли в нас два тренування на день, важко приділяти достатньо уваги своїй родині.
– Федерація баскетболу України організовує тренерські курси. Наскільки корисними вони були для тебе і чи відіграли роль у твоєму становленні як тренера?
– Я передивився всі семінари та заняття від ФБУ, завжди брав участь у курсах. Освіта дійсно дуже важлива. Не можна стояти на одному місці, треба ділитися досвідом, брати його від інших, пропускати через себе. Не обов’язково все це використовувати, але вчитися треба. Якщо Федерація баскетболу України матиме можливість відправити мене на практичні курси або табори, це взагалі буде суперщастя для мене.
– Ти нарешті зареєструвався в соціальних мережах, у тебе з’явилася власна сторінка в Instagram, де розповідаєш про цікаві речі у баскетболі. У найближчому майбутньому не плануєш впроваджувати нові рубрики або проводити конкурси для підписників?
– Я вирішив зареєструватися в Instagram, коли вже став тренером. У нашій професії важливо тримати зв’язок з іншими тренерами, знати тенденції, ситуації в різних клубах. У такий спосіб я вирішив заявити і про себе. Instagram став тим місцем, де я збираю людей, які глибше цікавляться баскетболом. Ми можемо обговорити нюанси, ідеї, висловлювати свої думки, власне бачення баскетболу. Також я додаю туди речі, на яких вчуся сам. Інформації навколо дуже багато, важко все тримати в голові, пропускати через себе, тому Instagram – це спосіб зберігати інформацію і освіжати її пам’яті, коли буде треба. Про нові рубрики або конкурси зараз не думаю. Я не розглядаю власну сторінку як певний промоушн самого себе. Мені важлива не кількість підписників, а зв’язок з аудиторією та обмін думками. Звісно, я не проти якщо кількість зростатиме, але часу розкручувати власну сторінку зараз немає.
– Коли у складі БК Запоріжжя залишалося зовсім мало гравців через хворобу, особисто в тебе не було бажання вийти на майданчик і допомогти гравцям прямо на майданчику?
– Дуже часто чую, що в таких випадках важко вбити у собі гравця, важливо це зробити, перейти з однієї ролі в іншу. У мене таких проблем не було. Навпаки, все відбулося легко, гармонічно, ніяких труднощів. Дивитися на баскетбольний майданчик з іншого боку проблемою не стало. Озираючись на останні років десять своєї кар’єри, я розумію, що ніколи не був особливо емоційним гравцем. Завжди старався грати з холодною головою. Можливо через це легко став тренером усередині самого себе. Звісно, хочеться допомогти команді, особливо, коли бачиш – як важко хлопцям, що замін у нас немає. Але я розумію, що більше користі я принесу команді з іншого боку майданчика в тренерській зоні.
– Під час матчів з Тернополем і Дніпром ти підтримував зв’язок з головним тренером?
– Так, був момент з телефонним дзвінком прямо під час матчу. Валерій Миколайович підказав мені пару ідей у ході гри з Дніпром. Звісно, що зі сторони йому було видніше. Він так само живе баскетболом, повністю занурений у процес, переймається грою команди і хоче допомогти мені уникнути якихось помилок. Це спільний процес.
– На посаді головного тренера ти почував себе на своєму місці?
– Так, я почував себе на своєму місці, розумів, що роблю те, що й маю робити. Ці два матчі запам’ятаються мені на все життя. Ми серйозно готувалися до них, я багато аналізував. Все відбувалося за допомоги головного тренера Валерія Миколайовича. Однозначно це буде цікавий і корисний досвід у моєму становленні як тренера. Тому що помічник, як правило, більше щось пропонує, підказує, але ключові рішення і всю відповідальність несе головний тренер. Це величезна різниця. Один із моїх улюблених тренерів Майк Нейборс із жіночої команди університету Арканзасу «Razorbacks» написав велику статтю «418 помилок, які я зробив, коли був помічником і готувався стати головним тренером». У цьому матеріалі розповідається багато цікавих та корисних моментів. Раджу прочитати всім молодим тренерам.
– Ти один з небагатьох представників клубу, кому вдалося встояти під час епідемії захворюваності в БК Запоріжжя. Наскільки важким був цей період для команди?
– Це був дійсно важкий час для команди, період невизначеності, коли ми цілий тиждень готуємося, а потім гравець отримує позитивний тест і ми не в змозі на нього розраховувати. Кожного дня з’являлися сюрпризи. Це був своєрідний шлях у зміцненні колективу. Я вже говорив на одній з прес-конференцій, що легше перемагати, коли всі гравці у ростері, коли настрій хороший, все виходить, ми кидаємо з відмінним відсотком. Важче бути командою, якщо ти програєш, якщо гравців у заявці мало, всі виснажені, не вдається перемогти і хочеться все кинути, списавши на умови, в яких опинилася команда. Зараз вважаю, що пройшовши цей шлях, ми стали сильнішими. Треба набирати хід, і гравці це розуміють. Хочу сказати хлопцям – не здаємося, рухаємося тільки вперед. Працюємо ще більше, щоб повернути той переможний курс, який був на початку сезону.
