Інтерв'ю з бігменом, українським центровим клубу Київ-Баскет Костянтином Анікієнком, який є одним з найвищих в українському баскетболі - 220 см. Про новий досвід у Київ-Баскеті, динамічний розвиток баскетболу в Україні, покинуту мрію стати епатажним юристом, переваги високого зросту та особисте життя.
- Мені 29 років, сам я одесит, два роки грав у Словаччині, трішки в Македонії, у грузинській лізі грав та в Україні. В Україні провів найбільше часу, адже десять років тому ми з нашим головним тренером разом були у київському Будівельнику. І це думаю, також вплинуло на те, чому я зараз тут у Києві.
- Цього літа тебе запросили до клубу Київ-Баскет, як у ньому грається, яка атмосфера?
- Іноді так багато баскетболу і хочеться відпочити. Та цього літа в мене наче друге дихання відкрилося. Товариські турніри з Київ-Баскетом, новий досвід і знову ж таки євротурніри. Чекав дуже на збори, тренування, тому можу сказати, що це моє хоббі, яке приносить гроші та суцільне задоволення. Мені подобається атмосфера у Київ-Баскеті. Дружня атмосфера, взаєморозуміння, як з американцями так і українцями. А взагалі-то, я завжди був наймолодшим. А тут і м'яч носити не треба і воду подавати. Статус вже такий наче дідовський. Шуткую, дідовщина була в минулому, у нульових.
- Які для тебе найвищі нагороди у баскетболі?
- Я не прихильник особистих нагород, як на мене, вигравати командні чемпіонства це найприємніше, що може бути. Мені подобається відчувати єдність із командою, що ми разом рухаємось до однієї мети. Ще я бачу, що баскетбол сьогодні дуже змінився у бік трьох очкового кидка і я намагаюся йому навчитися. Тобто він у мене є але я намагаюся частіше використовувати це у іграх.
- Як на твою думку розвивається баскетбол в Україні, на скільки динамічно?
- Мені здається, баскетбол в Україні зараз рухається у вірному напрямку. Він став більш помітним серед інших видів спорту. Кілька років тому, коли заходив подивитися якийсь матч на Youtube, бачив двісті-триста глядачів, які дивляться трансляцію. У цьому сезоні дивимось із друзями, а ця цифра вже тисяча, дві, три. Раніше таких цифр не було в принципі.
- Мрія про НБА ще актуальна? Наскільки ще реально туди потрапити?
- Будь-який баскетболіст мріє грати в НБА, у мене також було величезне бажання, але склалося ось так. Мені вже 29. Я ні про що не шкодую. У самурая немає мети і є лише шлях. Мій шлях мене влаштовує. Можливо я і не досяг максимального результату та я грав у сильних європейських чемпіонатах. Спробував себе і у Єврокубку, продовжую грати і ще багато чого сподіваюсь досягти. Цього року я спробував себе тренером, працював із дітьми. Мені дуже сподобалося, приблизно так само, як грати у баскетбол.
- Чи зручно тобі із твоїм зростом у житті, відчуваєш більше переваг чи незручностей?
- У 15 років мій зріст був 2,15 м, тобто у мене був такий момент, коли я був занадто худий і від того, що відбувається навколо не отримував жодного задоволення. Усі на мене витріщалися, по різному реагували та що казати, це й досі продовжується. Утім, якщо ти не можеш змінити ситуацію, потрібно змінити до неї власне ставлення. Наразі прийшло розуміння, що мій зріст - це моя перевага, яка допомагає не лише у баскетболі. Якщо іншим людям для того, щоб виділитися серед інших треба щось робити із власним стилем, волоссям, одягом, то мені достатньо просто зайти до приміщення, і всі погляди на мені.
- Коли і за яких обставин ти попав у баскетбол?
- Мене у баскетбол, можна сказати, привели за руку. Я про нього взагалі не думав у юнацтві. В п'ятому класі до нас прийшов тренер, який шукав по району у школах хлопців високого зросту. Він побачив мене, а я вже тоді був вищий за всіх на півтори голови. З цього все і почалося.
- Баскетболіст, яким ти захоплюєшся?
- Дірк Новіцький, я його дуже люблю. Баскетболісти його знають. У нього блакитні очі, блондин, легендарний гравець клубу «Даллас Маверікс». Він вже давно закінчив кар'єру та для мене все одно кращий за всіх.
- Окрім того, щоб бути баскетболістом, мріяв ще про якусь професію?
- У сімнадцять років я чомусь вирішив, що буду адвокатом. Я вступив до юридичного факультету та уявляв собі, як епатажно у гарному костюмі увійду до суду та там буду захищати права свого підзахисного, як найвищий адвокат України. Я вважав, що мій зріст буде таким собі ексклюзивом і це буде дуже ефектно. Зараз я вже так не думаю, бачу себе у майбутньому в ролі тренера. Утім не головного, який керуватиме усім, а саме у індивідуальній роботі з гравцем. Така собі підготовча робота із опрацюванням навичок.
- Коли все добре у роботі це чудово, але чи є в тебе кохання, діти? Чи важливе для тебе сімейне життя?
- Так у мене є дружина, яка трішки нижча за мене. Вона мені першою написала. Просто знайшла мене у інстаграмі, написала і познайомилися. Почали зустрічатися, одружилися і от тепер вона відвідує усі мої матчі. Вона головна моя фанатка. Звичайно хочу дітей, спочатку двох хлопчиків, а потім можна дівчинку. Хочу їх задіяти у якомусь виді спорту. Це не обов'язково, щоб всі хто в мене народиться, були баскетболістами і щоб грали разом із дружиною за одну команду. Ні, та якщо раптом зовсім не захочуть займатися спортом, то це буде їх вибір. Можливо, будуть юристами.
- Чи є в тебе якась мрія?
- Трішки соромно, та в мене і досі немає жодної нерухомості. Хочеться жити біля моря. На Французькому бульварі, будинок у Одесі. Так, це моя мрія.
