Максим Кличко – син легендарного українського боксера Віталія Кличка та племінник Володимира Кличка. Він не лише перейняв від сім’ї спортивний ген, а й розвиває власну кар’єру у баскетболі, прокладаючи свій унікальний шлях.
В інтерв’ю сайту Чемпіон Максим Кличко розповів про дебют у збірній України, вплив сімейної спортивної спадщини й чемпіонського прізвища на його шлях, а також про Фінал Євроліги та те, як він потрапив у баскетбол.
– Я завжди займався спортом, спочатку це було плавання, теніс, інші види. Захоплення баскетболом прийшло під час коронавірусу. Тоді ми жили в Англії, де не так багато можливостей грати в баскетбол, але принаймні в Оксфорді, кільця у парку просто неба стали для мене чи не єдиною можливістю активно проводити час. Баскетбол почав затягувати усе більше і більше, я став грати у місцевому клубі й саме в цей період я суттєво додав у зрості, що також мало значення згодом. Уже коли переїхав на навчання до США, то продовжив займатися баскетболом цілком свідомо. Одразу відчув різницю, на відміну від Англії, там є усе для розвитку гравця, ну і, звісно, тренери працюють на зовсім іншому рівні.
Мені було важкувато, адже я багато втратив, проте поступово наздоганяв і, зрештою, провів непоганий сезон у хайскул. Цей час мені дав багато.
– І саме у цей час тебе викликали до молодіжної збірної України, тебе це здивувало?
– З одного боку так, адже в Україні я не займався баскетболом зовсім і ніколи не працював з українськими тренерами, тобто мене тут не знали як гравця. Втім, коли подзвонив тренер молодіжки (Валерій Плеханов – Прим.) то усе стало на свої місця, він мені так і сказав: "Відсутність досвіду і скілів можна підтягнути, а от зріст, якщо його нема, то до 216 не підтягнеш".
– Тобто вирішальним фактором став твій баскетбольний зріст?
– Я думаю так, принаймні зі слів тренера. Позначки у 215 я досяг, здається, уже у 18 років.
– А як тебе прийняли решта гравців збірної? Не здавалося тобі, що хтось думає: ти тут лише завдяки прізвищу?
– Так, думаю щось таке було, адже багато хто з них були разом в U16 та U18, а я в той таки час був лише початківцем. Як гравця мене ніхто з них не знав, але усі допомагали – і тренерський склад, і партнери. Я вперше у житті працював з українським тренером, тому на початку зборів були труднощі, втім мені дуже сподобалося. Тренер нам сказав: "Ми тут для того, щоб повернутися у Дивізіон А. Іншого шляху у нас немає". (На той час молодіжна команда грала у другому дивізіоні європейського баскетболу – Прим.). Реально уся команда працювала над цим, навіть ті хлопці, які зрештою не потрапили до складу, теж віддавалися на повну. В процесі ми стали дуже згуртованими й на прізвище уваги уже ніхто не звертав.
– І ось ти потрапляєш у заявку на чемпіонат, у складі дуже серйозна конкуренція на позиції центра, у тебе немає міжнародного досвіду... Ти хвилювався?
– Авжеж! Ще й на першій хвилині першого матчу травма в основного центрового Назара Кулішенка, тобто мені довелося одразу вступати у гру, але якось втягнувся і допоміг команді (у тій грі зі збірною Вірменії Максим здобув 11 очок і 8 підбирань. З восьми матчів українці виграли 6, посіли друге місце і пробилися до еліти. Максим брав участь в усіх матчах – Прим.).
– Хоч тут спортивний досвід твого батька і дядька тобі допоміг?
– Звичайно, вони мені допомагають в усьому: менталітет, робота у тренажерній залі, правильне харчування, що робити у випадку травми, можуть підказати й підтримати у будь-якій ситуації, – тут сімейний спортивний досвід відіграє важливу роль. Їхні приклади та поради допомагають налаштовуватися на матчі. Уся сім’я мене підтримує. Ми мріємо, що після завершення війни, усі зможуть зібратися на трибунах разом і побачити гру збірної України з моєю участю.
– Свій перший матч за національну команду ти, між іншим, уже зіграв у лютому у відборі на Євробаскет-2025. Як враження?
– Дуже круто, це перша з моїх баскетбольних мрій. Я мав постійну ігрову практику у другій команді Рока Тім (баскетбольне Монако, для того, щоб уникнути постійних асоціацій із місцевим футбольним клубом частіше використовує саме цю назву – Прим.), проте запрошення до національної збірної мене трохи здивувало. Тренерський штаб вирішив дати шанс кільком молодим гравцям і, мені здається, ми були готовими до такого виклику. Я говорю не лише про себе, а й про Даніїла Сипала і Михайла Бублика (збірна України здобула тоді перемогу над португальцями, але, на жаль, шанси на вихід на Євробаскет було втрачено раніше. Максим Кличко у дебютній грі здобув 7 очок і 2 підбирання – Прим.).
– А як склалися стосунки з основним центровим і капітаном збірної Артемом Пустовим?
– Мене дуже потішило, те що Артем мені в усьому допомагав. У нього великий досвід у збірній. Взагалі на моїй позиції у збірній завжди були класні гравці. Зараз є ще й Алекс Лень, який у НБА грає.
– Сподіваєшся на повторне запрошення цього літа?
– Звичайно дуже хотілося б, я зараз дуже близько спілкуюся з асистентом збірної Сергієм Гладирем (він також працює асистентом тренера у Рока Тім – Прим.). Я сподівався, що й у лютому він теж буде у збірній, але через завантаження у клубі це було не можливо.
– Давай тоді поговоримо більше про клубні справи. Як ти опинився у Монако?
– Я планував повертатися до США на навчання і там продовжувати займатися баскетболом, але після молодіжного чемпіонату Європи надійшла пропозиція від Монако. Тобто виступи за молодіжну збірну України мені в цьому дуже допомогли. Рока Тім були першими й зробили хорошу пропозицію, так я опинився в одному з найкращих клубів Європи й уже за кілька днів був на зборах у Борміо з основною командою. Важко було повірити, що опинився серед таких профі: Фуркан Коркмаз, який ще недавно грав у Індіані та Філадельфії, Йоргос Папаяніс, який ще вище за мене, взагалі стільки крутих гравців! У Борміо я побачив наскільки клуб пов’язаний з Україною: Сергій Гладир – асистент тренера, Олексій Єфімов – топ-менеджер клубу, Саша Обрадовіч (він тоді ще був головним тренером Рока Тім – Прим.) і Манучар Маркоїшвілі довго працювали в Україні, переді мною в команді був Влад Семирич, зараз він поїхав до США.
– Втім, з основною командою ти лише тренувався, грати не довелося.
– Так, звичайно, про те, щоб грати за основну команду говорити надто рано. Та й увесь сезон був непростий, заміна головного тренера, дуже насичений сезон в Еспоер (чемпіонат Франції серед гравців віком до 21 року – Прим.). Шкода що ми програли фінальну гру, хотілося таки здолати Бург, але у них в цьому сезоні дуже сильна команда і ми стали лише віцечемпіонами.
– По ходу сезону з’явився ще один центровий у Рока Тім про якого хотів у тебе спитати…
– Даніель Тайс? Я дуже зрадів, коли він приїхав до Монако.
– Він один із небагатьох з ким ти міг поговорити німецькою?
– Так точно, але, на жаль, часу для спілкування у нас було небагато, якщо він залишиться у команді, то ми обов’язково маємо це надолужити. Якщо серйозно, він класний гравець, я стежив за ним і вболівав у збірній Німеччини, коли вони стали чемпіонами світу. Його шлях у НБА теж яскравий, його кидки... У нього є чому навчитися.
– Секунду, ти пожив і у Штатах, і у Німеччині, за кого вболівав коли вони грали між собою?
– За Німеччину, однозначно. Для мене, як і для батька, після України другою йде Німеччина. У нього там успішно розвивалася кар'єра, мене теж дуже багато пов'язує із цією країною. Так що коли будемо грати на молодіжному чемпіонаті із німцями цього літа, буде цікаво. Для мене – це буде емоційно щось особливе.
– Скажи, як ти стежив за Євролігою? Твої враження від такої розв’язки сезону?
– Звичайно ми усі стежили, дубль лишився у Франції, коли основна команда грала в Абу-Дабі Фінал 4. Вболівали. Мій особистий хайлайт Євроліги – це була вирішальна гра за вихід у Фінал 4 проти Барси. Дуже напружена і близька, але Папаяніс видав супергру і ми перемогли. Півфінал проти Олімпіакоса, як на мене, то була взагалі найсильніша гра сезону. Команда була у чудовій формі, дуже хотілося, щоб вони виграли турнір, тим більш фінал був рівним, трималися довго у грі, але цього року перемогти не змогли.
– З іншого боку, перший фінальний матч Євроліги в історії клубу, залишили простір до кроку вперед, і можливо із твоєю участю?
– Сподіваюся, що наступного року команда буде ще сильнішою. Щодо мене, то, можливо, поки зарано говорити про такий рівень, але бажання грати, ставати сильнішим, допомагати команді величезне, а до успіху треба йти поступово.
