У неділю, 9 березня, стартує Фінал чотирьох Кубка України серед жіночих команд. Востаннє кубковий турнір в Україні проводили у сезоні 2021/22. 20 лютого 2022 року команда столичного Будівельника у фіналі обіграла землячок із Київ-Баскета.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Повернення жіночого Кубка України: згадуємо попередніх переможців
Це став 13-й розіграш українського кубка, його змагання повернулися після паузи довжиною в три роки. Цьогоріч за трофей у фінальному раунді боротимуться Франківськ-Прикарпаття, Київ-Баскет, Вінниця-Медуніверситет і команда Вищої ліги Франківськ-ПНУ-ДЮСШ-2.
Напередодні кубкових баталій лідерка Київ-Баскета Віта Горобець у розгорнутому інтерв'ю для пресслужби ФБУ розповіла про повернення після травми, підготовку до матчів кубка, свою кар'єру, переїзд у Київ і тренерську діяльність.
– Вітаю з відновленням і поверненням у баскетбол! Як твоє самопочуття? Не турбує минула травма? Уже можеш грати без обмежень?
– Почуваюся набагато краще. Особливо якщо порівнювати з досвідом минулих сезонів, коли грала з дискомфортом у коліні. Це тільки початок входження мого тіла в ігровий режим після довгої паузи. Ще трішки боязко йти в жорсткий контакт або боротися за підбирання. Тому залишаються психологічні питання. А от у плані здоров'я все наче не погано.
– В останньому турі в Івано-Франківську через кадровий дефіцит у середньому за гру ти проводила на майданчику понад 32 хвилини. Це були твої перші офіційні ігри. Як на таке навантаження відреагував організм?
– Гравців ротації було мало. Довелося грати велику кількість хвилин. Не буду приховувати, що організм був у шоці. Вважаю, що це була адекватна його реакція. Як добре не тренувалась, але в ігрових ситуаціях залучаються інші групи м'язів. Тому боліло все тіло. Часу на відновлення вистачило, щоб зіграти другий матч. З перших ігор отримала досвід проводити на майданчику багато часу.
– Київ-Баскет у матчах проти Франківськ-Прикарпаття зміг розраховувати лише на вісім гравчинь. Чи вплинув на кількість баскетболісток, яких можна було залучити, сезонний вірус, що зараз поширюється? На Фінал чотирьох столична команда зможе привезти більший склад?
– Захворіла лише молода дівчина Вікторія Анісімова. Тоді на грип або вірус інші наші гравчині не хворіли. Баскетболісток, які не поїхали в Івано-Франківськ, турбували мікротравми. Але після повернення в Київ мене особисто та дівчат теж «підкосив» вірус. Я два вихідні дні хворіла. Можливо, на це вплинули дорога, великий ігровий час, знаходження в потязі з іншими людьми, які могли бути нездорові. Як послухати досвід інших людей, то мають високу температуру, кашель і нежить. Якийсь скажений вірус ходить.
Не можу обіцяти, що привеземо повний склад. Але буде трішки більше дівчат, ніж минулого туру.
– Розкажи за півфінальний матч проти Вінниця-Медуніверситета. Завдяки яким компонентам гри плануєте перемогти? Які очікування від цього протистояння?
– Для мене вінницька команда непередбачувана. Молоді чіпкі дівчата, які хочуть вигравати та «горять» грою. У них відсутній страх в очах, мені подобається їхній запал. Усе це помітила ще минулого сезону, коли з ними не було легких ігор. Мені здається, ця команда показала всім у Суперлізі, що може грати та претендувати на медалі. Під час регулярного чемпіонату вже перемогли кожну команду-суперницю. Вони можуть не просто щось доказувати, а показувати, як треба грати іншим.
У регулярному чемпіонаті на дистанції можна щось виправити, але не в кубку. Через це кубкові ігри завжди є важкими для Київ-Баскета. У мій перший сезон за киянок, коли були чемпіонками України, програли емоційний фінал одеситкам.
Свій наступний кубковий турнір із Київ-Баскетом грала в одній команді з Ганною Зарицькою, Анною Ольховик, Кристиною Філевич, Вікторією Кондусь (Балабан) та юною Дарією Дубнюк. Ми програли півфінал менш досвідченій бердянській команді. Наш клуб мав гарний склад, усі його вважали фаворитом кубка, але один програний матч знову залишав нас без трофея.
Без мене в Київ-Баскета ще були подібні історії. Тому будемо робити все, що в наших силах, щоб зламати цю традицію.
– Як проходить підготовка вашої команди до Фіналу чотирьох? На що ви робите акценти під час тренувань?
– Ми дуже готуємося до першої зустрічі. У кубку одна гра вирішує все. Треба налаштовуватися на всі 100%. На відео розібрали свої помилки в матчах із Франківськом. На тренуваннях відпрацьовуємо те, що потрібно нам. Ми трішки маємо перевагу в зрості над вінничанками, тому намагатимемося з цього витиснути вигоду собі. Також є проблема з відсотком влучань. Зробили акцент на це та відпрацьовуємо кидки. Працюємо над тим, щоб у майбутньому в грі використовувати сильні сторони кожної нашої баскетболістки.
– Минулого сезону ти була капітанкою Київ-Баскета. Після твого повернення хто виконує цю роль?
– Ніколи за цим званням не ганялася. Перед сезоном планувалося, що я буду виконувати цю роль. Зараз у Київ-Баскета чудова капітанка, яка має не менший досвід за мій. Це Дарія Завідна. Вона теж вміє підібрати для молоді хороші слова, а де треба й продемонструвати характер.
– Київська команда йде четвертою в українській Суперлізі. Можливо, завдяки підписанню Кристини Філевич і твоєму поверненню Київ-Баскет зуміє втрутитися в боротьбу за медалі. Відчуваєш тиск та особливу відповідальність через це? Яка атмосфера в клубі?
– Мені здається, для більшості наших дівчат це перший сезон у Суперлізі. Тому перші тури давались їм ще важко. Матчі початку сезону не були кращими у виконанні Київ-Баскета. Так, зараз прийшла Кристина Філевич, і я відновилася після травми, тому наш досвід повинен покращити гру команди. Сподіваюся, що в нас вийде піднятися вище в таблиці регулярного чемпіонату. Попереду кубкові ігри, тому концентруємося на них. А готуватися до матчів регулярного сезону будемо пізніше.
Не скажу, що відчуваю перед іграми якийсь особливий тиск. Завжди розуміла, що не одна в команді. Баскетбол – це командна гра. Одна людина не може виграти матч. Вище голови не пригнеш. Але також розумію, що команді потрібні лідерки, які заводять партнерок і підтримують «командний дух».
Щодо емоцій... Усі ми люди, а не роботи. Чесно скажу, що не люблю багато розбирати та переглядати відео суперників. Під час цієї процедури найбільше хвилююсь. Перегляд потрібний для побудови тактики на гру, не сперечатимусь. Але, вважаю, що не варто зациклюватися та робити акцент на силі суперниць. Звісно, як кожна людина маю хвилювання і на розминці, але коли дають свисток та вкидують спірного м'яча, то забуваю про це.
Атмосфера в команді непогана. Усі позитивно налаштовані. З людьми на чолі Київ-Баскета – Володимиром Холоповим та Юлією Старих – я дуже давно знайома. Але жіночий колектив продовжує залишатися жіночим колективом. Буває в гравчині є настрій, а в інший день – немає. Тренерам складно підлаштовуватися під усіх.
– Існують традиції чи ритуали, які ти або твій київський клуб дотримуєтеся перед важливими матчами? Можливо, були цікаві традиції в інших командах, за які грала раніше? Які емоції відчуваєш напередодні важливих ігор?
– Думаю, в кожної команди це є. Усе залежить від тренера. Не можу виділити щось особливе у Київ-Баскета, але в моєму колишньому румунському клубі були свої традиції. На виїзні матчі кожна гравчиня їхала на тому самому місці в автобусі. Відвідували по дорозі одну й ту саму кав'ярню.
Раніше я одягалася зліва направо. Наприклад, кросівки надягала спочатку на ліву ногу, а потім на праву. Але з часом зрозуміла, що ритуал не так впливає на гру, як налаштування. Тому наразі не приділяю ритуалам особливого значення.
– Ти маєш досвід виступів за національну збірну України, яка переживає зміну поколінь і не подолала кваліфікацію на Євробаскет. Які перспективи має збірна? Можемо претендувати на більше?
– Думаю, що наша збірна має потенціал. Треба більше вірити у свої сили та продовжувати наполегливо тренуватись, у тому числі разом. В Європі наші дівчата набираються досвіду. На жаль, причиною масового від'їзду за кордон стала війна в Україні.
У кожної команди буває зміна поколінь. Я ніколи не думала, що збірна Бельгії вийде на такий шалений рівень. Але прийшло сильне покоління та виграло чемпіонат Європи.
– Минулого літа ти виступала за збірну України з баскетболу 3х3. Цього року національна команда зіграє на чемпіонаті світу. Раніше ти ставала його срібною призеркою у 2016 році. Будь ласка, розкажи детальніше за все це.
– Я спробувала, чи зможу грати за такого шаленого ритму. Хотіла більше часу провести разом із дівчатами, відчути цей вайб і підтримати форму. Але коліно давало про себе знати. Тому влітку 2024 року зіграла лише на двох турах: у Баку та Марселі. За рейтингом збірна України пройшла на чемпіонат світу. Завдяки тому, що дівчата все літо «каталися» по турнірах.
Чемпіонат світу, де вибороли «срібло», проходив у Китаї. Це було моє перше знайомство із національною збірною 3х3. До цього виступала тільки за команду U-18. До зборів знала лише Дарію Завідну. Ганна Зарицька приїхала з Казахстану, а Євгенія Спітковська виступала за Авангард. Ми з Дашею більше грали в захисті та боролися за підбирання, а досвідченіші гравчині набирали очки.
Перший матч завжди найскладніший. Ми його програли в 1 бал найслабшій збірній групи, а потім перемагали всіх суперників на шляху до фіналу: Індонезія, Нідерланди, фаворитка Франція та Іспанія. Чешки виграли в нас у фіналі, вибивши з турніру у 1/2 збірну США. Було сумно, бо могли взяти «золото». Проте Зарицька вже втомилася та віддала всі сили, щоб пробитися у фінал. В Україні нас зустрічали, як героїв. Це спогади на все життя.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Збірна України завоювала "срібло" чемпіонату світу
– Який сезон був найкращим або згадуєш із теплом у серці?
– Першою згадую нашу сім'ю – ТІМ СКУФ. Це моя найперша професійна команда. У дебютному сезоні отримувала не багато хвилин, але стала з клубом бронзовою призеркою чемпіонату України та фіналісткою кубка. Це завжди була дружня команда. Коли клубу вже не стало, ми все одно збиралися разом за ініціативою Марини Ткаченко. Якби сказали, що ТІМ СКУФ знову буде грати, думаю, всі б повернулися в цей клуб.
Першу свою атаку за ТІМ СКУФ запам'ятала на все життя. Мала можливість зробити відкритий кидок, але вирішила наблизитися до кільця. Тоді одна з американських легіонерок Динамо «вліпила» мені блокшота. Досі згадую ту свою дію та сварю себе, що тоді пішла під кільце.
– Розкажи, будь ласка, за свій досвід виступів за кордоном. У 18 років уперше поїхала в Литву. Яку б пораду дала собі 18-річній?
– Я дуже добре виступила на чемпіонаті Європи U-20 зі збірною 1994 року народження. Була на два роки молодшою. ТІМ СКУФ завершив існування. Мені допомогла Марина Ткаченко влаштуватися в чемпіонаті Литви. Це баскетбольна країна на 100%. Я трішки втратила в нападі, але відкрила собі іншу сторону баскетболу – захист. Потім баскетбол почав змінюватися, і захист вийшов на перше місце.
Із результативних сезонів за кордоном згадуються бронзові медалі в Литві з Кібіркштісом і в Бельгії з Намюром, вихід у Фінал чотирьох із Давгавпілсом у Латвії та підвищення у Серію А2 з Анконою в Італії. З Уляною Дацко ми стали першими українками, які поїхали грати в італійську Серію В.
Собі молодій я б порадила прислухатися до організму, бути розумнішою та не грати через біль. Коли ти здорова, то потрібна. А з травмами – нікому не потрібна. За кордоном які б не були відповідальні матчі, але травмовані лідерки не грають. Американки навіть із хворим пальцем ніколи в житті не гратимуть. Українки в цьому плані справжні воїни.
– Чому вирішила повернутися в Україну?
– Моя сестра народила дівчинку та обрала мене хрещеною мамою. Я вирішила залишитися на сезон в Україні, щоб допомогти сестрі з малям і лікувати коліно, яке продовжувало турбувати. Потім зустріла свого хлопця. Вирішили жити разом у Києві.
Коли була в Румунії, то побачила, що дівчата грають в Україні, та дуже здивувалась. Звичайно складно виступати, коли є зупинки матчів через повітряні тривоги. Ти розім’ялася. Тільки почали грати – тривога. Ти спускаєшся в укриття. Відбувається охолодження організму. Для людини з досвідом і своєю історією травм – це дуже складно. Зараз і до війни – це зовсім дві різні ліги. Велика подяка тим, хто залишився та намагається розвивати баскетбол. Важливо, що продовжуємо грати.
– Стало відомо, що під час реабілітації ти не лише проводила індивідуальні заняття в тренажерному залі, про що написала у соцмережах, а й тренувала групу юних баскетболістів у Броварах. Це маркер, що без баскетболу не можеш жити. Чи дійсно все так?
– Усе почалося з того, що в мене продовжувало боліти коліно. Я звернулася до лікаря Юрія Леонтійовича Соболевського, бо раніше в нього дві успішні операції зробила Міріам Уро-Ніле. Він після МРТ сказав таку фразу: «Все, з баскетболом ми закінчуємо». У мене просто опустилися руки. Мій світ перевернувся.
З 18 років займалася в тренажерному залі. Здобула досвід у цій сфері. Тому пішла на курси та влаштувалася працювати персональною тренеркою. Потім Юлія Старих, яка наразі працює асистенткою в Київ-Баскеті та у системі МОБІ, запропонувала мені тренувати дітей у Броварах. Я подумала: «А чому ні? Якщо не сподобається, то можна завжди піти». З перших тренувань не було складно. Мені подобається працювати з дітьми. Я себе легко й комфортно почуваю в цій сфері.
Через виступи за Київ-Баскет у тренажерному залі вже не працюю, але в Броварах продовжую готувати до ВЮБЛ групу баскетболістів 2013-2014 рр.н.
– Скільки маєш татуювань? Можливо, є парні з кимось?
– Ой, я навіть уже не рахую… Почекай (рахує татуювання – ред.). Маю сім татуювань. Звичайно є парні. Коли грала в Італії, то з подружкою Уляною Дацько набили friends на зап'ястях рук. Ми з часів Прометея дуже тісно спілкувались. А початок повномасштабної війни нас ще більше об'єднав. Були разом 24 на 7. Потім із Міріам Туреївною (Уро-Ніле – ред.) під час спільного відпочинку в Грузії набили парні пазлики, бо ми є найкращими подругами. У мене татуювання вже були, а для дівчат вони стали першими тату.
– Що допомагає відволікатися від проблем і війни в Україні?
– Усі так до цього звикли. А я стала максимально тривожною. Особливо було важко перший місяць. Не буває спокійних ночей. Шкода, що все так. Просто плакати хочеться. З цими емоціями справлятися треба. Шукати позитив у повсякденному житті. Особисто мені допомагає спілкування з похресницею Марійкою. А ще у нас із хлопцем є собачка породи чихуахуа, якого звуть Паскаль. Це ще одна моя дитина.
Наші Збройні сили стрибають вище голови, бо агресор перевищує нас в кількості солдат. Українські воїни продовжують захищати наш народ. Якщо всі руки опустять, то й України може не бути. У Київ-Баскета на формі написано: «Граємо завдяки ЗСУ». Тим, хто на фронті, – низький уклін. Треба допомагати армії, хто чим може. Сподіваюся, що ця війна скоро завершиться. Не нормально у 21 сторіччі так вирішувати конфлікти.
