Одеська команда юнаків 2013 року народження Smart Basketball Academy 2К (SBA) досягла наразі свого головного успіху, відібравшись до «вісімки» кращих у перший же сезон чемпіонату України ВЮБЛ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ВЮБЛ серед юнаків 2013 року: у Броварах визначили команди топ-8, тур зіграли у Києві та Кропивницькому
Головний тренер SBA-13 та колишній професійний баскетболіст Андрій Кальніченко в інтерв'ю пресслужбі ФБУ поділився секретами успіху команди й планами на майбутнє, розповів про пам'ятні сезони своєї кар'єри гравця і як створив власну баскетбольну академію, повідомив чому під час війни повернувся в Одесу з Румунії та який головний урок отримав за кордоном.
– Команда SBA гравців 2013 року народження потрапила до «вісімки» кращих в Україні, обігравши в ключовому матчі дніпровську СДЮСШОР-5 з рахунком 54:50. Далі буде боротьба за вихід у Фінал шести. Завдяки чому став можливим цей успіх? Які маєте цілі на сезон?
– Найважливіше – це захист. А також завдяки командним взаємодіям. Ми готувалися, «розбирали» Дніпро й зуміли «виключити з гри» їх лідерів. Наші лідери проявили себе в нападі, завдяки чому зробили камбек, поступаючись наприкінці з різницею у 8 очок. До того ж перший раунд ми грали без Дані Курупка, якому за день до початку ВЮБЛ вирізали апендицит. Під час другого раунду він ще був не в оптимальній формі. Артем Кальніченко показав лідерські якості. У матчах із дніпрянами та черкасцями здобував під 30 очок і близько 15 підбирань. З Черкасами ми заробили комфортну перевагу та догравали без основних баскетболістів. До матчу проти Рівного не були готові, тому й програли.
Перед сезоном у нас було завдання потрапити в топ-8. Зараз – топ-6. Ми вже розпочали готуватися до наступних ігор, які відбудуться наприкінці січня. Працюємо над захистом і підстраховуваннями. Ужгород і Рівне – на голову сильніші, інші команди – не виглядають непереможними. Але будемо боротися та «рубатися» з усіма.
Для нас потрапити до «вісімки» – це хороший результат. Майже всі інші команди, що вийшли далі, представляють ДЮСШ. Якщо взяти одеську СДЮСШОР, то в них група цього віку – 40 гравців, а в нас – 10-15.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тренер ПСДЮСШОР №2 Максим Кравець: У третій етап ВЮБЛ-2010 заходимо як "темна конячка"
– Напередодні вихованці Smart Basketball Academy-13 перемогли на першому етапі Одеської дитячої баскетбольної ліги (ОДБЛ), вигравши дербі саме у СДЮСШОР імені Бориса Літвака. Хлопці 2013 р.н. постійно здобувають перемоги в одеських однолітків чи змагаються зі згаданою школою зі змінним успіхом? Група ще якого віку SBA є також сильною?
– Якщо в одеській лізі раніше грало 6-7 команд цього віку, то нового сезону «заявилися» 12. Одеський баскетбол продовжує розвиватись. Це заслуга місцевого керівництва. Хоча живемо у важкі часи та багато дітей виїхали.
І ми, і СДЮСШОР Літвака пройшли до фіналу без жодної поразки. Поєдинки між нами виграють і вони, і ми. За місяць до минулого матчу ми поступилися цьому супернику у ВЮБЛ з різницею -40. Провели велику роботу над помилками, повернувся у склад Данило Курупко, перебороли емоції (в гравців був страх після минулої поразки), тому й зуміли їх перемогти. Не лише серед команд юнаків 2013 р.н., а й по 2012 р.н. у нас постійно дербі зі СДЮСШОР. Матчі проходять за повних трибун. Пристрасті вирують божевільні.
У нас також була сильна команда 2008-2009 рр.н. В її складі грали чемпіони України. Але після початку війни хлопці роз’їхалися та змінили клуб. Лишилася практично одна людина з того складу. Зараз вони змагаються в ОДБЛ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тренер збірної Івано-Франківської області Роман Недоступ: Протестував дівчат на рівні чемпіонату України
– Ключовими гравцями SBA-13 є захисники Данило Курупко, Артем Суржик й Арсеній Рева. Серед вищих на зріст хлопців виділяються твій син Артем i Андрій Вакарчук. Розкажи за цих лідерів команди.
– Головні лідери – це Курупко та Кальніченко, їм допомагають Суржик, Рева й Вакарчук. Це основна п'ятірка команди. Наші гравці ростуть і прогресують.
Рева займається баскетболом менше як рік, багато працює, за цей короткий термін зумів стати важливим гравцем. До цього ніколи не грав у баскетбол, не тримав у руках м’яча й не знав про «Правило двох кроків».
Суржик підтягується до лідерів. В ОДБЛ уже забиває 15-16 очок, але в матчах із сильними командами йому інколи не вистачає налаштування. Коли бачить сильних гравців у суперників, то спрацьовує самонавіювання, що ще не готовий їм протистояти. Проте коли він налаштовується, то показує дуже непоганий результат.
Вакарчук тренується другий рік. У Рівному він дуже допоміг команді. У матчі з Дніпром взяв на себе відповідальність завершувати напад кидками, набрав за гру 15 очок.
Коли за правилами ВЮБЛ граємо в різних чвертях різними п’ятірками, то Артем і Данило виконують ролі розігруючих. Даня займається баскетболом з 6 років. Артем грає, певно, останні 4 роки, до цього був футбол. Після початку війни ми виїжджали до Румунії, де він грав з 2011 р.н. Два роки тому повернулися в Одесу, тут продовжив баскетбольну освіту.
– В українському баскетболі останнього часу майже не було кейсів, коли ветерани з успішною кар'єрою розпочинали тренувати дітей. Але це не про Одесу. У міжсезоння Олександр Сізов почав працювати з дітьми, ще раніше цей шлях обрали Євгеній Ткаченко та Олександр Рябчук. Одним із перших розвивати дитячий баскетбол став саме ти. Можливо, ще знаєш подібні приклади? В Україні з'являється новий тренд? Чи це лише в Одесі?
– Ткаченко тренує дуже давно, він був одним із перших гравців мого покоління, який пішов тренувати. Сізов із літа працює з дітьми в баскетбольному клубі SKILLS. Рябчук влітку очолив БІПУ, де став головним тренером. Ці люди розуміють баскетбол, тому можуть його викладати. Все залежить від того, хто чого бажає та як себе позиціює в баскетболі. Не скажу, що це якийсь тренд, такі тенденції не лише в Одесі. Також можна згадати Дмитра Забірченка, який після успішної кар’єри 5-6 років тому тренував команду Першої ліги з Дружківки. Це теж були діти, хоч і не такі маленькі, як у мене. У Києві тренує Артем Швець. З тих, хто трішки старші, можна назвати Олександра Рибалку та Євгена Подорваного.
Не скажу, що маю топовий досвід у баскетболі. Але певний досвід є. Обрав напрямок дитячого баскетболу, бо це мені цікаво. Я на цьому виріс, все життя присвятив цій справі, розумію баскетбол. Продовжую навчатися на онлайн-курсах.
Я родом із маленького міста, не розумів і не знав що таке професійний баскетбол, доки у 16 років не потрапив у Южне (колишня назва міста Південне – прим. ред.). В Одесі діти мають великі можливості: безліч тренувань у секціях, індивідуальні заняття, тренування із загальної фізичної підготовки, різні кемпи, плюс виїзди й тренування за кордоном. Тут багато хлопців, які можуть грати, але про них ніхто не знає. Хочу створити свою професійну команду та «заявитися» в Першу лігу, якщо ми знайдемо фінансування. Хочу, щоб існувала і академія, і професійний клуб, куди з дитячого в дорослий баскетбол будуть переходити наші вихованці.
Також веду агентську діяльність. Маю декілька американських гравців, що виступають в Європі та Україні. Тому можу дати дітям трішки більше, ніж сам мав свого часу. Якщо будуть прогресувати, то зможуть потрапити на перегляд і продовжити кар’єри за кордоном: в Іспанії, Італії. Усе залежить від дитини. В Одесі інших таких клубів я не знаю, які мають зв’язки, щоб свого вихованця відправити на перегляд за кордон.
– Як виникла ідея створити власну баскетбольну академію? Наскільки важко її розвивати під час війни?
– Усе почалося з того, що я три роки «укатував» Дмитра Коломийченка зробити свій клуб: «Дмитре, треба. Давай робити своє». Він працював у ОБШ імені Бєлостєнного, розвивався там як тренер. Його знаю давно. Ми в Южному разом грали у 10-11 класах, коли були дітьми.
У 2021 році зробили документи й оформили все офіційно, знайшли зал і провели «косметичний ремонт», розпочали працювати. Завданням Дмитра було тренувати хлопців, а моїм – всі організаційні питання. Не тільки закупити форму та м’ячі, а й шукати спонсорів, організовувати виїзди (автобуси, готелі, харчування) та поїздки на різні європейські турніри. Дати шанс дітям, про який вони мріють: підписатися в європейський клуб. За 3,5 років діяльності пару успішних кейсів уже маємо.
Як розпочалася війна, то рік не працювали. Але батьки дзвонили та були готові віддати до нас своїх дітей. Це були не тільки одесити, а й переселенці з інших міст. Відновили діяльність. З тренерськими кадрами велика проблема. Минулого травня у SBA відбулися кадрові зміни. Тренер, що вів 2012-2013 рр.н., залишив клуб. Мені довелося брати цей вік на себе.
Зараз дуже важкі часи, але в нас уже чотири зали та четверо тренерів: я, два наші вихованці й тренер, що раніше грав у Вищій лізі. Влітку перед цим сезоном я хотів сюди привезти працювати тренера-американця. Таку людину знайшов, у нього навіть є досвід роботи в НБА з Чикаго Буллз у 2016 році. Але фінансові можливості не дозволили його запросити. Продовжую з ним спілкуватися, можливо, цього тренера ще привезу. В українському баскетболі такого ще не було, щоб американець тренував дітей. Тому я до цього прагну, хочу дати щось нове, зробити баскетбол набагато популярнішим, ніж він є зараз.
Минулого жовтня я привозив на тиждень американського гравця. Діти були у шоці. Вони раді були побачити американського баскетболіста й поспілкуватися з ним англійською. Працювали на тренуваннях на максимумі, «рвали» кожен метр майданчика, щоб продемонструвати кожен себе. Охоче записувалися на індивідуальні тренування.
– Ти не лише тренуєш дітей, а також виконуєш обов'язки і менеджера, і скаута. Чи складно все це поєднувати?
– Зараз дуже важко. Особливо знайти ту людину, яка була б з тобою «на одній хвилі». Кому було б цікаво все це робити, розвивати, вкладати гроші. Велика подяка батькам моїх вихованців, що допомагають. У нас є менеджерка, яка робить відео, знімає кожну гру. Це мама одного з хлопців. У нас є декілька батьків, що організовують ремонти залів. Без них було б ще важче, все тримається на батьках.
Мої знайомі бізнесмени-одесити також допомагають. Наприклад, придбали 10 м'ячів. На секунду, це – тисяча доларів. Влітку допомогли купити лак і фарбу для ремонту (я власноруч пофарбував зал), ще раніше – електронне табло та ноутбук. Минулого літа ми отримали допомогу з Румунії: баскетболістів нашого клубу повністю одягнули у двосторонню форму та спортивні костюми. Все це коштує сьогодні дуже дорого.
Я вдячний всім цим людям, які не відмовляють у допомозі.
– Андрію, ти виступав за кордоном, був чемпіоном і багаторазовим володарем Кубка Румунії. Певно, не мав там «мовного бар'єра», бо народився в молдовському місті Тягиня (ще відоме за назвою Бендери). Чому свого часу вирішив повернутися в Україну? Що виходить із румунських практик використовувати у твоїй сучасній роботі?
– Це був мій найтоповіший період кар'єри, коли грав за Університатя-Банка Трансільванія (Клуж-Напока). З цим клубом виграв усе: чемпіонство, тричі Кубок, дві «бронзи» чемпіонатів, Суперкубок, виступав у Лізі чемпіонів, Кубку ФІБА. Рік працював під керівництвом володаря звання «Тренер року Євроліги» Душко Вуйошевича. Румунську мову розумію. Сім'я практично весь час проживала в Румунії. Артем став розмовляти румунською і англійською, він почав забувати українську мову. Чесно скажу, якби не ковід, то ми лишилися б там жити, але повернулися додому.
Після початку війни у 2022 році знову поїхали до Румунії. Був асистентом іспанського наставника клубу Сібіу. Наступного сезону став його генеральним менеджером. Паралельно тренував дітей. Був період, коли гравці клубу травмувалися та нікому було виходити на майданчик. Я зняв піджака й не лише тренувався з командою, а й провів три матчі, отримував 20-22 хвилини ігрового часу. Клуб посів третє місце в чемпіонаті. Не згадаю іншого випадку, коли генменеджер грав і здобував медалі зі своєю командою.
Ми пробули там близько року, але зрозуміли, що хочемо додому. У мене тренувалося дуже багато дітей, були гарні доходи та умови, але зрозумів, що займаюся тим, що треба, але не там. Нас не зупинило, що Одеса, війна, сирени, всі роз'їхалися… Я захотів розвивати дитячий баскетбол вдома, в Одесі. Це моє покликання. Це основний фактор, чому повернулись. Хоч і мав варіанти продовжити працювати в Румунії, Китаї та Казахстані.
У Румунії навчився пошуку спонсорів і джерел фінансування. Не обов'язково мати одного багатого спонсора, а слід використовувати будь-які джерела. Кожна залучена гривня – дуже важлива. Але не люблю працювати з грошима, кажу: «Хочете допомогти? Вишліть м'ячі або форму».
– Ти провів плідну кар'єру, мені вдалося нарахувати шість клубів найсильнішої ліги України, кольори яких захищав. Розкажи про свої пам'ятні сезони в Україні.
– Завжди першим згадуєш той клуб, де виріс. Южне – це мій другий дім. Я туди приїхав у 10 класі, там мене виховали, розвивали, одягали, годували, возили на збори за кордоном, вклали в мене багато грошей. Для мене №1 – це Южне.
Але міг потрапити в Миколаїв. Мене миколаївський тренер помітив, коли я навчався в Одесі у 9 класі. Я випадково зайшов у ДЮСШ подивитися гру. Вже тоді був зростом 190-195 см. Цей тренер запитав: «А ти баскетболіст? Приїзди до нас на перегляд». Потім підійшов тренер-одесит, який почув розмову та мене знав, і каже: «Навіщо тобі Миколаїв? Зараз в Южному розвивається баскетбол. Їдь туди».
Я поїхав у Южне. Перегляд проводила нині покійна тренерка Зоя Лєсная. Вона запросила Звєздана Мітровича, який ще Монако тренував. Він подивився моє перше тренування та сказав: «Цього підписуй». Коли я вже потрапив у Суперлігу в його команду, він підвозив мене в Одесу та сказав: «Малий, ти пам'ятаєш перше тренування, коли приїхав у Южне? Хто тобі дав шлях у баскетбол? Я?». Йому відповів: «Так, звісно Ви, тренере». Він каже: «Якби я тоді сказав, щоб тебе не брали, як би ти кар'єру розпочав? Бачиш, я в тобі побачив потенціал, і ми тебе взяли».
№2 – це Черкаси, за які я зіграв три сезони. До цього був у БК Одеса, де практично не грав. У Черкасах у Володимира Михайловича Холопова я повірив у себе, отримав натхнення далі займатися баскетболом і заграв. Ми змагались у фіналі кубка проти Будівельника, тоді я зробив, певно, свій перший дабл-дабл. Забив шість «трьох» і зібрав 12 підбирань, як зараз пам'ятаю. Моя кар'єра відновилася, хоча під час періоду в Одесі думав завершувати з баскетболом.
Як не дивно, всього сезон провів у Тернополі, але він мені запам'ятався на все життя. У нас був тренер Дмитро Забірченко, ми раніше грали один проти одного. Я повернувся з Румунії. Як підписав контракт, то дзвонить Олександр Кольченко: «О, ти що повернувся? Так я тоді теж приїду». Через два тижні підписали Кольченка. Дзвонить Андрій Агафонов: «Ви що, молдовани, підписуєтеся без мене? А я?». І він приїхав з-за кордону в Тернопіль. Виходить, підписати мене – це був «брендовий хід». Після приїхали й інші хороші гравці.
Ми в перший же для клубу сезон Суперліги майже весь час йшли на третьому місці. Обігрували і Прометей, і Будівельник. Програли за вихід у півфінал Запоріжжю, бо втратили двох «перших номерів»: Едріан Боуі поїхав у Америку, а Павло Буренко отримав травму. Хоча під час регулярного чемпіонату у всіх матчах без шансів «прибивали» запоріжців.
– Можливо, згадаєш цікаві історії, пов'язані з баскетболом.
– Історій багато. Але з такого, що можна розповісти… Вночі гравці команди після зупинки повернулася в автобус, він поїхав. Їдемо 10-15 хвилин. Асистент питає: «Де головний тренер?». Забули тренера, повернулися за ним, а він йшов нам на зустріч. Багато тоді вислухали.
Ще історія була на зупинці чи заправці, коли тренера покусала собака.
Іншого разу одноклубник виходив з автобуса, оступився і підвернув ногу перед спорткомплексом, де повинні були грати. У головного тренера були паніка й крики.
Після виїзду на гру Кубка ФІБА у Стамбулі просиділи два дні, бо не могли вилетіти через погодні умови до Клужу. У підсумку, коли прилетіли в Бухарест у день наступної гри, виявилося, що багаж команди по дорозі загубили. Помічник менеджера збирав кросівки по домівках гравців, не у всіх рідні були вдома, відбувалося божевілля... Але він привіз тренувальну форму, зібрані кросівки, матч відбувся, і ми перемогли.
Грали в Ізраїлі зустріч Кубка ФІБА, після першої половини поступались у 20 очок. У роздягальні спілкуємося між собою, щоб покращити гру в захисті, бути активнішими. Чуємо, йдуть тренери. Як на зло, в роздягальні настає тиша. Невелика пауза. І двері вилітають. Тренер їх із ноги вибив. І понеслась «лекція» англійською з елементами не зовсім англійської. Щоб ти розумів, ми матч виграли у 3 очки. Виходить, двері він не дарма вибив.
– Якби ти міг повернутися в часи, коли був 16-18-річним юнаком, то що б хотів змінити у своєму житті?
– Коли в мене був шанс поїхати в Америку, а деякі обставини туди не відпустили… Якби зараз можна було б це зробити, то я б спробував туди поїхати й подивитися, як склалася б кар'єра в NCAA. Мене та ще пару гравців з Южного «сватав» американський скаут. Не знаю, що з цього б вийшло. Можливо, рік би пограв у баскетбол і пішов працювати в «МакДональдз»… Але якби можна було «відмотати» час назад, то спробував би туди поїхати.
