Київ, проспект Перемоги, 3, кв. 81. Двері за цією адресою 14 лютого 2020 року не замикались із восьмої ранку. Кожний вишукував можливість першим поздоровити Ніну Вікторівну Пименову із славним 95-річчям.
Тут «засвітилися» представники НОК, Міністерства спорту, Асоціації ветеранів спорту, Федерації баскетболу України, журналісти, друзі сім‘ї. На превеликий жаль, серед них не було тих, хто поруч із нею вчився, грав, тренував. В неї ясний розум, добра пам‘ять. Довге життя пов‘язує із вмінням переборювати труднощі, відмовляти собі у спокусах.
Лише кілька років тому, відверто зізнається, за наполяганням членів родини, кинула палити. Але від чарочки коньяку не відмовляється.
Зростання майстерності Ніни Пименової відбувалося спочатку як гравця Київського інституту фізкультури, потім команди майстрів київського «Динамо», яка під орудою Мира Опанасовича Єгорова у сильних команд Москви та Ленінграду буквально виривала найцінніші трофеї тогочасного баскетболу – Кубок СРСР і звання чемпіонів. Четверо, Ніна Пименова, Валентина Назаренко, Зоя Стасюк та Юлія Бурдіна ставали членами збірної команди СРСР , заслуженими майстрами спорту, виграючи чемпіонати Європи, Всесвітню універсіаду, Всесвітні молодіжні гри.
Хто би міг подумати, що Ніна Пименова із зростом 160 см приносила чи не третину усіх очок дальніми кидками та хитромудрими проходами, проти яких ніхто не міг знайти протидію.
В 1949-50 рр. динамівки посилились високими Тамарою Симоновою, Валентиною Назаренко, Тамарою Максимовою. Проте місце крайнього нападаючого завжди було за чарівною Ніночкою. Так , чарівною, бо перед її красою і чарівністю не міг встояти жоден чоловік. Поруч із своїм чоловіком зростом 192 см Михайлом Пименовим, заслуженим майстром спорту, чемпіоном світу з волейболу, до речі, гравцем збірної баскетбольної команди СКІФ, вони являли справжню «зіркову парочку». Ними можна було пишатися і милуватись без перерви. На жаль, через важку хворобу Михайло Павлович, доцент КДІФК, а потім і зав. кафедрою фізвиховання Київського державного університету і. Т.Г.Шевченка, рано пішов із життя.
За святковим столом ювілярки незлим тихим словом згадали і цю чудову людину.
Серед обов‘язкових побажань радості, щастя і здоров‘я було й таке: «Щоб ви і надалі виглядали саме так, були легко впізнані». Аби не зайві зморщки та сивина Ніна Вікторівна, справді, зовні мало чим змінилася. Я би особисто на вулиці впізнав її без проблем.
Анатолій Волошин,
член «Юного динамівця» з 1949 року
